Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Ви не вгадали, Шевальє! Ми надто щирі католики, щоб дозволити собі таке блюзнірство. Просто хтось сипнув пучку отрути в чашу зі святими дарами, це набагато пристойніше і, я б сказав, навіть літургійніше. Ніхто ніколи так і не дізнався, хто це зробив — священик був чудовою людиною і не мав ворогів.

Мов людина, що, прокинувшись серед ночі, бачить біля свого ліжка привида і, щоб не вмерти з жаху, намагається переконати себе, що це витівка друзів, Шевальє спробував звернути все на жарт:

— Дуже смішно, князю, дуже смішно! Вам би тільки романи писати. Ви так чудово розповідаєте ці анекдоти, що…

Але голос його тремтів. Танкредові раптом стало шкода його, і хоч по дорозі до палацу було ще принаймні три або чотири не менше пам’ятні місця, він утримався від будь-яких розповідей і заговорив про музику Белліні та Верді — цей чудотворний бальзам, який завжди допомагає забути про національні болячки.

О четвертій пополудні князь звелів переказати Шевальє, що він чекає на нього в своєму кабінеті. То була невеличка кімната, на стінах якої, під скляними ковпаками, висіли опудала рідкісних сірих куріпок з червоними лапками, трофеї князевих полювань. Біля однієї стіни стояла вузька й висока книжкова шафа, завалена старими числами математичних журналів. Над великим кріслом для відвідувачів на стіні висіли численні сімейні мініатюри: батько дона Фабріціо, князь Паоло, темношкірий, з чуттєвими губами, схожий на сарацина в своєму чорному мундирі камергера, з перев’язаною через плече стрічкою ордена Святого Януарія; білява княгиня Кароліна, яка на час написання портрету була вже вдовою, з зачіскою у формі башти та суворими блакитними очима; сестра князя Джулія, княгиня Фальконері, яка сидить на лавці в саду, біля її ніг справа лежить розкрита малинова парасолька, а зліва одягнутий у жовте трирічний Танкред простягає їй букет польових квітів (цю мініатюру дон Фабріціо тайкома сховав у кишеню, коли судові виконавці робили опис майна у віллі Фальконері). Трохи нижче висів портрет старшого сина князя Паоло в обтислих панталонах для верхової їзди; він стоїть біля баского коня з вигнутою шиєю та вогняними очима, збираючись сісти на нього. Далі йшли портрети всіляких тіток та дядьків, яких важко було розпізнати; вони виставляли свої коштовності або сумно дивилися на бюст дорогого їм небіжчика. У центрі цього сузір’я, немов Полярна зірка, вирізнялася мініатюра більшого розміру: на ній був зображений сам дон Фабріціо у двадцять років із своєю юною дружиною, що схилилась на його могутнє плече з виразом цілковитого любовного забуття. Вона була смаглява, він — увесь рожевий, в розшитому сріблом блакитному мундирі королівської гвардії; обличчя його облямовували кучеряві світлі бакенбарди, на губах застигла добродушна усмішка.

Шевальє сів і одразу ж почав викладати суть місії, з якою прибув до князя.

— Після успішної анексії, тобто після довгожданого об’єднання Сицилії з Сардинським королівством, туринський уряд вирішив призначити кількох видатних сицилійців сенаторами. Владі провінцій доручили скласти список осіб, що їх можна було б рекомендувати центральному уряду, який, у свою чергу, пропонуватиме їх на розгляд короля. Природно, ми в Джірдженті відразу ж подумали про вас, князю: ваше ім’я славне своєю давністю, особистим престижем того, хто його носить сьогодні, його репутацією в науковому світі і сповненим гідності ліберальним ставленням до останніх подій.

Ця невеличка промова була заготовлена завчасу, текст її, написаний олівцем на аркушику з блокнота, лежав у задній кишені штанів Шевальє. Проте дон Фабріціо, здавалося, не чув ні слова: він сидів непорушно і спокійно дивився на гостя крізь примружені важкі повіки. Потім його велетенська рука з золотистими волосинками лягла на баню алебастрового собору Святого Петра, який стояв на столі.

Звиклий до того, що балакучі, зазвичай, сицилійці завжди насторожено замовкають, коли їм щось запропонувати, Шевальє не розгубився.

— Перед тим, як надіслати до Турина список кандидатів, мої начальники вважають своїм обов’язком повідомити вас і запитати, чи ця пропозиція вам подобається. Отже, мета мого приїзду полягає в тому, щоб дістати вашу згоду. Уряд надає цьому великої ваги. Можу додати, що я з радістю погодився на цю місію, завдяки якій мав честь і приємність познайомитися з вами та вашою родиною і помилуватись цим чудовим палацом та мальовничою Доннафуґатою.

Лестощі спливали з особи князя, як вода з листя латаття: це була одна із переваг, якою тішаться люди горді, які звикли бути гордими. «Цей добродій гадає, що приїхав зробити мені велику честь, — думав він, — мені, князю Саліні, який був пером Королівства обох Сицилій. Він хоче здивувати мене титулом сенатора. Щоправда, подарунки слід оцінювати залежно від того, хто їх робить. Селянин, який почастував мене шматком сиру, виявив до мене більшу шану, ніж князь Джуліо Ласкарі, який запросив мене на обід. Усе лихо в тому, що від сиру мене нудить, і ніхто не помічає моєї душевної вдячності, зате всім впадає в око мій гидливо зморщений ніс». Уявлення князя про сенат були дуже поверхові. Він знав дещо про стародавній римський сенат і чув зокрема про сенатора Папіріуса, який зламав свій жезл об голову невихованого галла, та про коня Інчітатуса, що його Каліґула зробив сенатором, — честь, яку хіба що його син Паоло не визнав би надмірною. Крім того, він ніяк не міг прогнати набридливу згадку про фразу, яку іноді цитував отець Пірроне: «Senatores boni viri, senatus autem mala bestia»[125]. Був також імперський сенат у Франції, в якому сиділо зборище хапуг, що продались за гарну платню. Він також пам’ятав колишній палермський сенат, але це був лише гурт бездарних чиновників. Ні, все це не для князя Саліни. Він вирішив розпитати докладніше.

— Пробачте, кавалере, я не дуже розуміюсь на цих речах, тому поясніть мені, будь ласка, що таке сенат. Преса колишньої монархії не вміщувала ніяких відомостей щодо конституційної системи інших італійських держав, а тиждень, який я провів у Турині, виявився недостатнім для того, щоб про все дізнатись. Що таке сенатор? Це тільки почесний титул, щось на взірець нагороди? Чи, може, він має якісь законодавчі функції, приймає якісь рішення?

П’ємонтець, представник єдиної ліберальної держави в Італії, обурився.

— Але ж, князю, сенат — це найвища палата королівства! У ній представлений цвіт італійських політичних діячів, зібраний мудрістю володаря! Сенат вивчає, обговорює, схвалює або відкидає закони, що їх пропонує уряд в ім’я дальшого поступу країни. Сенат — це водночас і остроги, і віжки! Спонукаючи уряд до діяльності, він разом з тим стримує його від надмірностей. Якщо ви згодитесь увійти в сенат,