Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Промова Шевальє тривала б ще досить довго, коли б Бендіко, що стояв за дверима, не попросив у «мудрості володаря» дозволу ввійти до кабінету. Дон Фабріціо вдав, що хоче підвестися, але п’ємонтець, помітивши цей рух, миттю кинувся до дверей. Бендіко пильно обнюхав штани Шевальє і, переконавшись, що має справу з Добрим чоловіком, ліг під вікном і заснув.

— Послухайте, Шевальє. Коли б ішлося лише про знак почесті, про титул, яким можна було б прикрасити візитну картку, я б з радістю погодився. Я гадаю, що в цей вирішальний для майбутньої італійської держави час обов’язок кожного — бути лояльним до уряду, щоб продемонструвати нашу національну єдність усім іншим країнам, які то з надією, то з острахом стежать за нами, і заспокоїти ці острахи, котрі, як і надії, нічим не виправдані, але котрі поки що існують.

— То чому б вам, князю, не прийняти цю пропозицію?

— Стривайте, Шевальє, зараз усе вам поясню. В минулому у нас так часто змінювались правителі, які не сповідували нашої релігії і не знали нашої мови, що ми звикли вдаватися до хитрощів. То був єдиний спосіб уберегтися од візантійських збирачів податків, од берберських емірів, од іспанських віце-королів. Але тепер це вже увійшло в нашу кров. Я говорив про лояльність до уряду, а не про участь у ньому. Протягом цих останніх місяців, відколи ваш Ґарібальді висадився в Марсалі, тут накоїли чимало дурниць, не питаючи нашої думки. Тепер пізно вже пропонувати, щоб ми, представники старого правлячого класу, взяли справу в свої руки і довели її до щасливого кінця. Я не збираюся сперечатись тут з вами, чи те, що зроблено, добре чи погане, але, на мою думку, багато що було зроблено кепсько. Одначе відкрию вам те, в чому ви самі переконаєтесь, якщо поживете серед нас якийсь рік. На Сицилії зовсім не має ваги, як ви діяли — добре чи погано; єдиний гріх, якого ми ніколи не прощаємо — це сам факт діяння. Ми старі, Шевальє, страшенно старі. Уже принаймні двадцять п’ять сторіч ми несемо на своїх плечах тягар блискучих цивілізацій, хоч усі вони прийшли звідкілясь, жодна з них не народилась на Сицилії, жодної з них ми не можемо назвати своєю. Ми такі ж білі, як і ви, Шевальє, як і сама англійська королева, але ось уже дві з половиною тисячі років ми фактично є колонією. Я кажу це не для того, щоб поскаржитися вам, — ні, великою мірою це наша вина. Проте ми вже втомились від цього і страшенно виснажились.

Шевальє стривожився:

— Але ж усе це вже скінчилося. Віднині Сицилія не завойована земля, а вільна частина вільної держави.

— Чудові слова, Шевальє, але трохи запізнілі. А втім, я вже казав вам, що в цьому здебільшого наша вина. Ви мені щойно говорили про молоду Сицилію, перед якою відкриті широкі перспективи новочасного світу. Щодо мене, то я бачу її в образі немічної старої, яку в інвалідній колясці везуть по Всесвітній Лондонській виставці; однак вона нічого не розуміє, їй немає ніякого діла ні до шеффілдських сталеплавильних заводів, ні до манчестерських ткацьких фабрик, вона мріє лише про те, щоб знов опинитись у своєму ліжку із заслиненими подушками, під яким стояв би нічний горщик.

Дон Фабріціо говорив спокійним голосом, але рука його дедалі сильніше стискала баню Святого Петра; пізніше виявилось, що хрестик на ній зламаний.

— Сну, шановний Шевальє, сну — ось чого бажають сицилійці, і вони завжди ненавидітимуть тих, хто спробує їх розбудити, хай навіть для того, щоб вручити найчудовіші дарунки. Між нами кажучи, я дуже сумніваюсь, щоб у мішку нового уряду було багато дарунків для нас. Усі вияви сицилійської вдачі, навіть найбурхливіші, належать до царини сну. Наша чуттєвість — це спроба забутися, постріли та удари кинджалом — це бажання смерті, наші лінощі, наші запашні шербети — прагнення любосного заціпеніння, тобто теж смерті. Наші розмисли — це лише спроби ніщоти зануритись у тайни нірвани. Звідси та всевладність, якою користуються у нас окремі особи, ті, кому вдалося розплющити одне око; звідси й те славнозвісне відставання на ціле сторіччя, яким позначені в Сицилії усі вияви мистецького та розумового життя. Новини цікавлять нас лише тоді, коли вони вже мертві і неспроможні спонукати будь-кого до діяльності. Звідси також і це дивовижне явище — створення в наші часи міфів, які годилося б шанувати, коли б вони були справді давніми, але які є не чим іншим, як спробою знову занурити нас у минуле, тим привабливіше для нас, що воно давно вже мертве.

Шевальє зрозумів далеко не все, а остання фраза здалася йому зовсім туманною: він бачив строкаті фургони, які тягли прикрашені китицями коні, чув про героїчні лялькові театри[126], але думав, що то справжні старовинні традиції.

— А не здається вам, князю, що ви трохи перебільшуєте? — мовив він. — У Турині я знав кількох сицилійських емігрантів, наприклад Кріспі, і вони мені зовсім не видалися схожими на сплячих.

Князь роздратовано сказав:

— Нас так багато, що можливі й винятки. До того ж я, здається, вже казав, що декому з нас вдається розплющити одне око. А про Кріспі краще судити не тепер, коли він ще молодий, а пізніше, коли мене вже не буде серед живих; тоді побачите, чи не порине він на старість у заціпеніння, як усі острів’яни. У нас ніхто не уникає цього. А втім, я, здається, неточно висловився: я говорив про сицилійців, а краще було б сказати про всю Сицилію, її атмосферу, клімат, сицилійський пейзаж. Саме ці сили викували нашу душу так само, а можливо навіть і більше, ніж чужоземне панування і недоречне насильство. Цей краєвид не знає золотої середини між любострасною млосністю та безжалісною посухою; він ніколи не відступає на задній план, не ховається, не дає місця людині, як годилося б землям, на яких мешкають розумні істоти. Тут лише кілька миль розділяють пекло, яке, буває, коїться навколо Рандаццо, та казкову красу бухти Таорміна[127] — обоє вони виходять за всі межі, а отже є небезпечними; клімат щороку прирікає нас на шість місяців сорокаградусної спеки: порахуйте самі, Шевальє, — травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень — майже двісті днів прямовисного сонця над