Читати книгу - "Егоїстичний ген"

матиме перевагу над генами відкладання трьох чи двох. Але, трохи поміркувавши, цей простий аргумент «більше означає краще» навряд чи видаватиметься правильним. Випливає висновок, що п’ять яєць має бути краще за чотири, десять — краще за п’ять, сто — ще краще, а нескінченна кількість — щонайкраща. І так до абсурду. Зрозуміло, що відкладання великої кількості яєць не лише дає користь, але й вимагає витрат. Збільшення народжуваності неминуче призведе до менш ефективної турботи про потомство. Основна думка Лека полягає в тому, що для певного виду в його природному середовищі повинна існувати оптимальна кількість кладки. Однак разом із Вінн-Едвардсом вони мають різні відповіді на запитання: «Оптимальна з якого погляду?». Вінн-Едвардс сказав би, що оптимум, якого мають прагнути всі індивіди, це оптимум для групи загалом. Натомість Лек би сказав, що кожен егоїстичний індивід обирає для себе такий розмір кладки, яка максимізує кількість вирощених дітей. Якщо для стрижів оптимальною кількістю є три яйця, на думку Лека, це означає, що той, хто намагається виростити чотирьох пташенят, мабуть, зможе вигодувати меншу кількість дітей, аніж його більш обачний конкурент, що обмежився трьома. Бо чотирьом пташенятам, вочевидь, бракуватиме їжі, тому рідко хто з них досягнув зрілого віку. Це стосувалося би первинного розподілу жовтка між чотирма яйцями і розподілу їжі між пташенятами, що вилупилися. За Леком, виглядає так, що індивіди регулюють кількість яєць у своєму гнізді суто з альтруїстичних причин. Вони не вдаються до контролю народжуваності, щоби уникнути надмірної експлуатації ресурсів групи. Він їм потрібен для того, щоби максимізувати виживання тих пташенят, яких вони мають. А ця мета, погодьтеся, протилежна тій, що її ми зазвичай пов’язуємо з контролем народжуваності.

Вирощування пташенят — справа витратна. Мати повинна вкласти у виробництво яєць велику кількість їжі та енергії. За допомогою свого партнера або без нього вона докладає значних зусиль для лаштування гнізда, яке б надійно утримувало її яйця та захищало від небезпек. Батьки тижнями терпляче висиджують пташенят. Потім, коли вони вилупляться, батьки втомлюються ледь не до смерті, постачаючи їм майже без упину та відпочинку їжу. Вже йшлося про те, що великі синиці в середньому приносять пташенятам їжу кожні 30 секунд світлого часу доби. Ссавці, тобто і ми також, роблять це дещо інакше, але, загалом, розмноження для них так само витратна справа, надто для матері. Очевидно, якщо батьки намагатимуться розподілити свої обмежені ресурси їжі та зусиль серед надто великої кількості дітей, то поставлять на ноги менше, ніж якби ставили перед собою скромніші плани. Тому варто дотримуватися балансу між народженням та піклуванням. Адже кількість дітей, яку може виростити самиця чи пара, обмежується загальною кількістю їжі та інших ресурсів у її розпорядженні. Згідно з теорією Лека, природний добір коригує вихідний розмір кладки (виводка тощо), аби використати ці обмежені ресурси по максимуму.

Індивіди, що мають надто багато дітей, будуть покарані не вимиранням цілої популяції, а тим, що не всі їхні діти виживуть. Гени, що відповідальні за народження надто великої кількості дітей, рідко передаються наступним поколінням, бо мало хто з дітей, які мають ці гени, доживає зрілого віку. Але сталося так, що родину сучасної цивілізованої людини вже не обмежують вичерпні ресурси, якими забезпечують батьки. Якщо подружжя має більше дітей, ніж вони спроможні прогодувати, життям і здоров’ям цих дітей опікуватиметься держава, тобто решта популяції. Отже, ніщо не заважає парі без жодних матеріальних ресурсів народжувати та виховувати саме стільки дітей, скільки жінка здатна виносити фізично. Однак держава, що дбає про загальний добробут — річ загалом неприродна. В природі батьки, що мають більше дітей, аніж їх здатні прогодувати, потім не матимуть багато онуків, а їхні гени не передаватимуться майбутнім поколінням. Нема жодної потреби в альтруїстичному обмеженні рівня народжуваності, бо в природі не існує держави, що дбає про загальний добробут. Будь-який ген, що виходить за зазначені межі, одразу отримує покарання: діти з таким геном помирають від голоду. Оскільки ми, люди, уникаємо вертатися до старих егоїстичних способів регуляції, коли дітям з надто чисельних родин не перешкоджали помирати від голоду, родину як одиницю економічної самодостатності довелося скасувати і замінити державою. При цьому від привілею гарантованої підтримки дітей відмовлятися не слід.

Іноді контрацепцію критикують як щось «неприродне». І, справді, вона таки неприродна. Біда в тому, що такою самою є й держава загального добробуту. Гадаю, більшість із нас вважає її неймовірно бажаною. Але не можна мати неприродну державу загального добробуту без неприродного контролю народжуваності, бо тоді виникнуть більші проблеми, ніж вони існують у природі. Держава, що дбає про загальний добробут, мабуть, чи не найдосконаліша альтруїстична система, яку колись знало царство Тварин. Але будь-яка альтруїстична система має спадкову (засадничу) нестабільність, бо відкрита до зловживань з боку егоїстичних індивідів, що прагнуть її експлуатувати. Ті, хто має більше дітей, ніж здатен вигодувати, мабуть, часто поводяться не надто розумно, щоби закидати їм свідоме прагнення до лихих намірів. Натомість деякі впливові інститути та лідери, які навмисно заохочують їх до цього, викликають у мене більші підозри.

Що стосується диких тварин, то аргумент Лека про величину кладки можна поширити на всі інші приклади, які використовує Вінн-Едвардс: територіальну поведінку, ієрархію домінування тощо. Ось, для прикладу, шотландська куріпка, яку він досліджував зі своїми колегами. Ці птахи харчуються вересом, для чого ділять між собою болота на території, що даватимуть значно більше їжі, ніж потрібно. На початку сезону розмноження відбуваються змагання за власну територію, де ті, хто програв, визнають свою поразку і припиняють боротьбу. Вони стають вигнанцями і до кінця сезону, здебільшого, помирають від голоду. Розмножуються лише ті, хто захопив собі територію. Але ж і вигнанці фізично здатні розмножуватися. Бо, коли власника території раптом підстрелять, його місце одразу посідає хтось із колишніх вигнанців і спокійно розмножується. Вінн-Едвардс пояснює цю екстремальну територіальну поведінку тим, що, як ми вже пересвідчилися, вигнанці «визнають» свій програш у боротьбі за ліцензію на розмноження і навіть не намагаються тоді розмножуватися.

З позиції егоїстичного гена цей приклад, на перший погляд, виглядає невдалим поясненням. Чому вигнанці не намагаються потіснити суперника, доки не впадуть від знемоги? Бо ж їм нема що втрачати. Та стривайте, можливо, таки є. Вже йшлося про те, що після раптової загибелі більш щасливого суперника вигнанець має шанс посісти його місце, а отже, отримує шанс на розмноження. Якщо шанси вигнанця отримати територію в такий спосіб є більшими за перемогу у двобої, тоді йому, як егоїстичному індивідові, вигідніше дочекатися смерті суперника, ніж нерозважливо витрачати свої не надто великі ресурси енергії у марній боротьбі. На думку Вінн-Едвардса, роль вигнанців у добробуті групи полягає