Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загибель олениці розбила зірку з трьох чоловіків. Тепер кожен із них ізольовано рухавсь у часі — у жахливих лабіринтах часу.
Жан довго просиджував у роздумах над розлініяним шкільним зошитом, що завів для своєї енциклопедії емоцій. Він дививсь у вікно, не помічаючи, як небо палає всіма кольорами, від червоного до помаранчевого. Думки тяглися, мов патока.
Наступного вечора вони минули Невер. Після коротких, напружених дебатів: «А чому не Невер? Ми б могли продати там трохи книг», «У Невері повно книгарень, та ніхто не торгує дизельним пальним» — пришвартувалися, якраз перед закриттям шлюзу, на ніч біля крихітного сільця під назвою Апремон-сюр-Альє, яке вгніздилося на вигині річки Альє. Кунео знав тут кількох людей — скульптора із сім’єю, котрі замкнуто жили в окремому будинку між селом і річкою.
Звідси, із «Саду Франції», було недалеко до Дігуена і повороту на Центральний канал, що приведе їх до Рони, а потім, річкою Сей, до Кюізері — міста книг. Кафка і Ліндґрен вистрибнули на берег, щоб пополювати в лісі, що ріс уздовж річки.
За мить із дерев здійнявся шквал птахів.
Коли троє чоловіків ішли селом, Жанові здалося, що вони повернулись у п’ятнадцяте століття. Високі дерева з великими кронами, грунтові дороги, купки будиночків із жовтого пісковику, рожевувата земля і червона черепиця, навіть квіти в садах і зарості плюща над будинками — усе свідчило про те, що вони повернулися до Франції давно минулої епохи лицарів і відьом. Там був невеликий замок, який бовванів над цим тодішнім селом мулярів і будівельників. Стіни замку сяяли золотисто-червоним кольором у променях призахідного сонця. І тільки сучасні велосипеди туристів, котрі отаборилися на березі річки Альє, псували все враження.
— Гарненьке кровожерне містечко, — бурчав Макс.
Зайшовши за стару приземкувату круглу вежу, вони потрапили до квітчастого саду. Міріади квітів буяли такою кількістю рожевого, червоного і білого, що від цього виду й пахощів у Жана запоморочилось у голові. Величезні гліцинії звисали над доріжками, а на озері височіла самотня пагода, до якої можна дістатися тільки стрибаючи по каменях.
— Невже тут справді живуть реальні люди, чи все це — просто кіношні декорації? — запитав Макс. — Що це таке? Видова листівка для американських туристів?
— Так, Максе, тут справді живуть люди, котрі протистоять реальності трохи більше, ніж інші. І ні, Апремон — не для американців; це просто данина прекрасному, — пояснив Кунео.
Він розсунув гілки великого куща рододендрона, за яким виявилися приховані двері у високій старій кам’яній стіні. Він штовхнув їх, і вони увійшли до просторого саду із гарно доглянутим газоном, що вів до чудового маєтку з високими стулчастими вікнами, баштою, двома крилами і терасою.
Жан почувався ніяково, ні в сих ні в тих. Він уже не пам’ятав, коли ходив до когось у гості. Підійшовши ближче, вони почули бренькання піаніно і вибухи сміху, а перетинаючи сад, месьє Одинак помітив жінку, котра сиділа на стільці під мідним буком і щось малювала на полотні. На ній був тільки старий стильний капелюх. Поряд із нею, за піаніно на коліщатах, сидів юнак у старомодному англійському літньому костюмі.
— Гей! Ви, із симпатичним ротом! Ви вмієте грати на піаніно? — гукнула оголена жінка, запримітивши трьох чоловіків.
Макс почервонів і кивнув.
— Тоді заграйте мені що-небудь. Фарби люблять танцювати. А мій брат не відрізняє сі від сі-бемоль.
Макс втиснувся між табуреткою й піаніно на коліщатах і намагався не витріщатися на груди жінки — тим паче, що в неї була одна тільки ліва грудь. Тонка червона лінія на правому боці тіла видавала місце, де колись була її кругла, повна, молода близнючка.
— Гарно роздивіться, вдовольніть свою цікавість, — запропонувала вона. Жінка зняла капелюх і показалась Максові: лисий череп, вкритий пушком пророслого волосся. Покалічене раком тіло боролося за повернення до життя.
— У вас є улюблена пісня? — поцікавився Макс, проковтнувши ніяковість, захоплення і жалість.
— Авжеж, містере Звабливі губи. Повно. Тисячі! — вона нахилилася вперед, прошепотіла щось на вухо Максові, знову наділа капелюх, набрала пензликом червоної фарби на палітрі й приготувалась. — Я готова, — сказала вона. — І називайте мене Елайя.
Залунала мелодія «Fly Me to the Moon». Макс грав чудову джазову версію пісні, а художниця працювала пензликом у такт музиці.
— Це дочка Хав’єра, — пошепки сказав Кунео месьє Одинакові. — Вона бореться з раком іще з дитинства. Я радий бачити, що вона, очевидно, досі виграє.
— Нічого собі! Не може бути! Гадаєш, можеш отак, мов грім серед ясного неба, з’явитися після стількох років?
Жінка, майже Жанова ровесниця, прибігла з тераси і впала в обійми Кунео. В її очах виблискували іскорки сміху.
— Ах ти ж чортове веретено для макаронів! Глянь, хто об’явився, Хав’єре — наш Вернигора!
Чоловік у грубих потертих вельветових штанях і картатій сорочці вийшов із будинку, що, як Жан помітив, роздивившись ближче, виявився зовсім не таким величним, як привиділося здалеку. Його славні дні золотих канделябрів і десятків слуг залишилися далеко в минулому.
Тепер жінка зі смішливими очима повернулася до Жана.
— Привіт, — сказала вона. — Ласкаво просимо до Флінтстоунів.
— Привіт, — почав Жан. — Моє ім’я…
— О, забудьте про імена. Тут вони не потрібні. Тут кожен називає себе так, як сам хоче. Або тим, що в нього гарно виходить. У вас є схильність до чого-небудь? Чи у вас особливий випадок?
У її темно-каштанових очах виблискували іскри.
— Я — Вернигора! — вигукнув Кунео. Йому була знайома ця гра.
— Я… — почав месьє Одинак.
— Не слухай його, Зельдо. Він — читач душ, ось хто він, — проголосив Кунео. — Його звуть Жан, і він знайде для тебе таку книгу, після якої ти знову спатимеш спокійно.
Він розкинув руки для обіймів, коли чоловік Зельди постукав його по плечу.
Хазяйка маєтку подивилась на Жана уважніше.
— Це правда? — запитала вона. — Ви можете так зробити? Тоді ви станете чудотворцем.
У кутиках усміхнених вуст таїлися сліди печалі.
Месьє Одинак роззирнувся по саду, і його погляд зупинився на Елайї.
Макс якраз вибарабанював на клавішах хуліганську версію пісні «Hit the Road, Jack» для Хав’єра і хворої дочки Зельди.
Зельда, мабуть, втомилася, подумав месьє Одинак, втомилася від того, що їм так довго доводиться жити під одним дахом зі смертю.
— Ви дали йому ім’я?
— Йому?
— Тому, що живе й спить у тілі Елайї або ж вдає, що спить.
Зельда провела рукою по неголених щоках
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька паризька книгарня», після закриття браузера.