Читати книгу - "Лють"

Він відчував пахощі її парфумів і лаку для волосся. Її шкіра під його долонею була гаряча. Він міг пригорнути її, взяти в обійми й тримати так усю ніч.

— Я тебе не ненавиджу.

— Ти мені постійно кажеш якусь гидоту.

— Неправда, — заперечив він так переконано, що майже сам у це повірив.

Вона відхилилася від нього.

— Батьки думають, що я вдома.

— Мої теж.

— Тебе відрахували зі школи?

— Ні.

— А даремно, — сказала вона. — Тато каже, ти повний невдаха.

— Так, — підтвердив він, шкодуючи, що дозволив їй допити ту пластянку. — Мій теж так каже.

— Сьогодні він виїхав з дому.

— Твій батько?

— Він спакував валізи й поїхав, поки я ходила скуповуватися. Мама сказала, він переїхав до тієї жінки з роботи. — Мері-Еліс тихо гикнула. — Вона все плаче і плаче.

Мері-Еліс теж плакала, та Джон ніяк не міг вирішити, що зробити, щоб втішити її. Зрештою просто сказав:

— Мені шкода.

— Я подзвонила йому за номером, який він залишив. До телефону підійшла якась дівчина.

Джонів язик відмовлявся рухатися. Та й що він міг сказати?

— Він сказав, що бачитиметься зі мною у вихідні. Сказав, що Мінді водитиме мене по крамницях.

— Мені шкода, — повторив Джон.

— Нащо ти тусуєшся з тим придурком? — зненацька спитала Мері-Еліс.

— З яким?

Джон простежив її погляд і побачив, що дивиться вона на Вуді. Його двоюрідний брат саме йшов до них і мало не звалився зі східців заднього ґанку. Він весело засміявся над своєю поганою координацією рухів, і Джону нічого не лишалося, як засміятися теж.

— Промочи горло. — Вуді простягнув Джонові ще одну порцію бухла.

Джон зробив маленький ковток, щоб не перестаратися, бо перед очима вже все пливло.

— Привіт, мала. — Вуді сперся на Джона і безсоромно витріщався на Мері-Еліс. — Чого ти так довго не йшла? Я вже було подумав, що мій двоюрідний брателло тебе вигадав.

Джон розтулив рота, щоб представити їх одне одному, але щось його зупинило. Йому не сподобалось, як Вуді на неї дивився. В очах у нього читалася неприкрита хіть. У будинку його вже чекала Алісія, готова задовольнити будь-яку його примху, а він поклав око на Мері-Еліс. Це було несправедливо.

— Ми вже збиралися йти. — Джон узяв Мері-Еліс за руку, наче вона належала йому.

— Так скоро? — запитав Вуді, і Джон зрозумів, що він перекриває їм шлях. — Зайди в хату зі своїм старим кузеном Вудом. У мене щось для тебе є.

— Та ні. — Джон викинув порожню пластянку на газон. — Треба відвести її додому. Її мама шукатиме.

— Ненадовго, — наполягав Вуді. — На один дознячок. Чи на ще один, якщо бути точним. — Він підморгнув Мері-Еліс. — Як думаєш, лялечко, ще одну скляночку пійла осилиш? Це допоможе осушити твої гарненькі блакитні оченята.

Мері-Еліс стала якась дивна. Вона всміхалася, мало не фліртуючи.

— Я не плакала.

— Аякже, лялю.

— Вуді… — почав Джон, але Вуді затулив йому рота й сказав Мері-Еліс: — Він такий балакучий.

Вона засміялася, і Джон відчув спалах гніву. Вона сміялася разом із Вуді. Сміялася з нього.

— То як, дівчинко, від чарочки не відмовишся? — повторив свою пропозицію Вуді.

Її губи склалися у звабливу напівусмішку.

— Не відмовлюся.

— Мері-Еліс, — промовив Джон.

Вуді прийняв руку від його рота і обійняв її за плечі. Подивився їй у розріз блузки, облизнув губи і сказав:

— Заткнися, кузене.

Мері-Еліс знову розсміялася.

— Так, Джоне, заткнися.

Вуді притягнув її ближче до себе, вона нахилила голову назад. Дивлячись Джону просто у вічі, він притисся губами до розтуленого рота Мері-Еліс.

На поцілунок вона відповіла, і Джона накрило відчуття, наче хтось вирвав йому серце з грудей. Він безпорадно стояв і дивився, як рука Вуді пірнула в розріз блузки Мері-Еліс і лягла на її грудь — так звично і буденно, наче він щодня її мацав. Його губи розійшлися ширше, натиснули наполегливіше, і раптом вона відсахнулася, прийшовши до тями на секунду пізніше, ніж слід було.

— Годі! — закричала вона, не втримала рівноваги й повалилася на Джона.

Він підхопив її, допоміг стати на ноги. Блузка в тому місці, де в неї залазила рука Вуді, залишилася без ґудзика.

— Ти огидний, — сказала Мері-Еліс Джоновому кузену.

Вона притримувала блузку рукою, а в очах уже стояли сльози.

А Вуді всміхався.

— Та ну, мала. Не вередуй.

— Яке паскудство, — розплакалася вона. — Твій язик такий бридкий.

Його усмішка стала зловіснішою.

— Думай, що кажеш.

Мері-Еліс горнулася до Джона і плакала.

— Будь ласка, відведи мене додому.

Джон повів її геть, та очей з Вуді не зводив. І те, як його двоюрідний брат на них дивився, йому не сподобалося.

— Ану вернися, — скомандував Вуді й простягнув до неї руки.

— Не чіпай її! — закричав Джон, стискаючи кулаки.

Вуді важив приблизно на сто фунтів більше за нього, але Джон твердо вірив, що може дати йому прочухана й зробить це, якщо він торкнеться бодай волосини на голові Мері-Еліс.

— Ого. — Вуді підняв руки й відступив на крок назад. — Не знав, що ти вже заявив на неї свої права, малий. Нумо. Відведи її додому до мамусі.

— Тримайся від неї подалі, — попередив Джон. — Я серйозно.

— Без образ, — сказав Вуді, але сам хтиво витріщався на Мері-Еліс, наче лев, у якого з-під носа вкрали жертву. — Виграє найкращий.

— Точно, блін.

— На. — Вуді сягнув рукою в нагрудну кишеню. — Прощальний подарунок. — Він кинув Джонові пакетик порошку. — Без образ, правда, братухо?

Розділ 19

6 лютого 2006 року

Новину Джон дізнався випадково. Він пилососив вантажне відділення забризканого грязюкою «Субару Форестера». Підняв стос газет, щоб викинути в смітник, газети впали з рук і розсипалися, наче гральні карти по столі. Він нахилився позбирати сторінки, й раптом його погляд упав на два слова, яких він ніколи раніше не помічав: «місцеве видання».

Власник «субару» був з округи Клейтон, але Джон знав: якщо є спеціальна вкладка для одного містечка, існують такі вкладки й для інших.

Він сказав Арту, що в нього болить живіт, щоб піти з роботи раніше, й попрямував до головної філії публічної бібліотеки округи Фултон. Для доступу до онлайнового архіву газет потрібна була кредитна картка, тому натомість він замовив плівку з мікрозображенням місцевих видань округи Ґвіннет за останні три місяці. І через дві години знайшов те, що шукав. Статтю було датовано 4 грудня 2005 року.

У СНЕЛВІЛІ ВИКРАДЕНО ДІВЧИНКУ

Особливих деталей не повідомляли. Імені дівчинки теж не згадували, лише вік — чотирнадцять років — і те, що вона йшла з дому