Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Через годину переляканий до смерті Боніфацій Небилиця у відомсту прирічанцям за скоєне виніс вирок, який оскарженню не підлягає:

— Віднині прирічанська гора переходить у володіння вонігівців — славних нащадків святого Ноя.

Богу мила Богумила,

або ж

Хай вам чорти за гудаків на весіллях музичать

Трагедія ця розігралася саме весною. І, як сіль на рану, видалась яр-пора того року напрочуд благодатною. Вночі прошелестить теплий дощ, а цілу днину в небі не може нарадуватись сонце. Прирічанська гора, ще не відаючи про горе її покровителів, відкрила людям усі свої щедроти: палахкотіли цвітом яблуні, сливи, персики, абрикоси… Ревно обіцялась на тяжкі кетяги і міцний трунок з них виноградна лоза. Давно весна уже не віщувала стільки добра, гаразду осені-газдині, як тепер. І не одне прирічанське серце пустило сльозу, дивлячись на цю красу. Звичайно, ні в кого із сельчан і в думках не було піднести вонігівцям свою гору на радісних руках, як хліб-сіль дорогим цімборам. Прирічанці постійно готувались до нищівного бою. Однак вонігівці — скільки ж то важить ворожому таборові мати бодай одну таку хитру й підступну гору, як Соломончик, — спокійно поралися на своїх полях: орали, сіяли, садили… Ніхто з них, виділося, навіть оком не зачіпав прирічанської гори…

Цей спокій насторожував, бентежив, ганяв у жилах і думках гарячу кров.

За весною потиху поспіло літо… Вонігівці й надалі не подавали жодних ознак агресії. Кількох досвідчених лазутчиків в особах Ногавички, Гаракаля й Федірцана, які проникали на територію Вонігова з метою вивідання намірів ворожого табору, було упіймано й добряче частовано дрючками. Та ось до прирічанської гори уже помалу почала свататись осінь. А та, бідолашна, рада старатися. Викохала на собі такі тучні грона, що тільки в снах добрих можуть дозріти. Яблуні, груші, пізні персики аж кректали під ношею своїх дітей-плодів. Що не кажи, а прирічанці, не зважаючи на суворий вирок Боніфація Небилиці, впродовж весни і літа щедро кропили гору потом і нажили чимало мозолів на руках. І тільки тепер, коли осінь починала помалу лащитись до гори, вонігівці щось занадто близько почали підходити до неї і підозріло оглядати схили.

У відчаї прирічанці вдалися до останньої спроби — спровадили вивідати вонігівські наміри Меланю Федірцаню. Остання перевершила всіх прирічанських шпигунів. Звичайно, як і її попередники, нічого не дізналась, зате поцупила із-під самого носа Соломончика грамофон, якого мештеру було замовлено вдячними сельчанами за великі кошти аж із Праги. Тепер Меланя і Петро Федірцани цілими днями, замкнувшись в хаті, слухали жалісливі пісеньки про нещасливе кохання і гірко ридали.

Хмари довкола Прирічного з кожним днем громадились, бубнявіли — назрівала велетенська гроза.

І тут осяйнуло Ногавичку-старого: батька майбутнього патріарха Петра Степановича. Він згадав, що під маківкою лисої скелі уже кілька століть живе баба Богумила. Хата її, як ластів’яче гніздо, примостилась на одному з виступів. Богумилі було вже, певне, за триста, бо вона ще затямила обози Петра І, які тягнулися повз Прирічне із Середнього, вантажені сонячним трунком, вельми поцінюваним російським царем. Тоді й трапилась у Богумили любовна історійка з одним із купців Петра Великого. Насолодившись звабливою прирічанкою, веселий молодик пообіцяв конче вернутись до неї наступного літа.

— Я доти не помру, доки не дочекаюся тебе, любий, — запевнила щирослізно Богумила.

А оскільки купець з невідомих причин ні прийдешнього, ні наступного літа так і не повернувся, чесна Богумила, вірна своїй обіцянці, чекала до сих пір.

Разом з газдинею дочікувала гостя і хата. Вона вже зовсім увійшла корінням у землю. І тепер щовесни дерев’яні стіни, стріха, вікна, двері зеленіли листям, а далі пишно-пишно бралися білим квітом. І тоді хата молоділа, ставала світлішою, вищою і, мов красна молодиця, налюбовувалась собою аж до осені. А далі прудкі прирічанські вітри обскубовували листя з оселі, і вона знову в’яла, горбатіла, влізала по саму стріху у землю і так мерзла, причавлена снігами, аж до наступної весни.

— Я чув ще від свого діда, — зізнався Ногавичка-старий, — ніби Богумила полюбляє вночі над селами літати на вінику. Може, їй вклонитися, аби нам запомогла дізнатися, що замислили чинити вонігівці тепер.

Наколи прирічанці дісталися Лисої скелі, Богумила саме чипіла на її маківці і з-під дашка долоні пильно вдивлялась у дороги, що прудко в’юнились від села у глиб далеких овидів — чи не вигулькне бува на котрій довгожданий обоз купців Петра Великого із її коханим. Як-не-як, четверту сотню розміняла, невдовзі й старість перед порогом вклониться, а його годі дочекатись. Тепер почасти до неї вкрадалась жахна думка, що, певне, так і доведеться звікувати старою дівою. І це Богумилу вельми печалило.

Прирічанці не без подиву запримітили, що й Богумилина хата, як і гора, цього року зродила нівроку, як ніколи. Зі стріхи, як мальовані дзбанята, висли укохані груші, на стінах сором’язливо посміхалися пишногруді яблука, двері й одвірки густо розцяцьковані синіми, завбільшки з кулак, сливами-угорками, на віконних рамах лінькувато вигрівались гонорові кетяги винограду.

— Це, люди добрі, теж не інакше, як на біду, — сповістив Ногавичка-старий своїм супутникам.

Від мовленого всіх пойняв невідомий страх. Завбачивши біля хати гостей, Богумила вмить скочила на віник і прудко пустилася з маківки скелі донизу.

— З чим навідалися — добром чи злом? — спитала газдиня.

Прирічанці, забувши привітатись, почали навперебій виплакувати свою біду. Однак, як тільки Богумила не нагострювала свої вуха, нічого втямити не могла.

Річ у тім, що напровесні Богумила злітала у Францію на іменини своєї ліпшої цімборки, шанованої у всій Європі повітрулі Мір’є де Ларе Фуко. Добряче вцідивши французького шампанського впереміш із прирічанською сливовицею, завжди обережна прирічанка над темними водами Ла-Маншу випадково зронила компас і збилася з курсу.

Цілу божу ніч гасала Богумила на мітлі над Європою, доки врешті дісталася до Прирічного. І як тільки приземлилася на поріг, відчула: кістки починає немилосердно ломити. Спершу подумала, що від перепою, але уже під обід збагнула — над Румунією до неї вчепився гонконзький грип. Тут би випаритись у солоній воді, попити гарячого узвару із малиною — і в тепле ліжко. Допіру подумалось про це, коли із Баварії подала вісточку кума Ельза: прилітайте, мовляв, майне лібе кумочко — дочку заміж видаю. Надалі ж подібні запросини посипались, як горіхи із діравого лантуха: цімборка Пірошка з Угорщини молила конче завітати на хрестини прапраправнуки, сваха