Читати книгу - "Бора"

Але ж і про себе дещо говорив. Не бажаю, казав, брати участі у цій пацючій гонитві. Зробив зусилля — і вистрибнув за межі бігової доріжки. Свобода! — І що тепер? — запитала Бора. — Тепер сам вибираю, в якому напрямку та з якою швидкістю, всупереч тому, хто пускає нас по колу й заохочує штовхатись та лізти по головах. Тепер можу й зупинитись, і то надовго, а можу рвонути у протилежному напрямку. Я сам собі господар. У мене своя колія.

А сенс? Який в цьому виборі сенс? Ніякого, — відповідає він. Жодного. Тому і життя мені не миле. І не потрібне, даремно ти мене врятувала.

А знаєш що, каже Бора, тобі не потрібне, а мені потрібне. Знаєш, для чого? Допоможи тут усе облаштувати у цьому будинку, з усіма його мешканцями, тимчасовими та вже постійними. Допоможи мені цей дім довести до пуття.

То що?

Подумати треба.

Чого тут думати? Тут, як Божка каже, діяти треба.

Тоді почнімо з вивіски.

З якої вивіски?

Ті чотири літери — причеплю назву у віньєтці над входом. Чи ти не згодна?

Мовчить.

Робимо?

Мовчить.

То що?

Та роби вже, як хочеш.

Сьогодні ж зроблю. Дещо поможу тут облаштувати і піду. Я не назавжди підписуюсь під це діло.

А я тебе назавжди й не кличу. Вільному — воля.

Боро, — каже він.

Що? — озивається вона.

Що? — повторює вона.

Що?

— Ні, все, — Лідія робить заперечувальний жест руками, ніби від чогось запропонованого відмовляється. — Хто б міг подумати, що він алкоголік? Ну що ти мовчиш? Що ти про нього думаєш? Алкоголік, психопат з бензопилкою, брехун, так?..

— Так. А ще кіт, що гуляє сам по собі. А ще — той, хто не дозволяє собою маніпулювати. І чоловік, що тримає слово.

— Ні, ні, — хитає головою Лідія. — У непевному напрямку навіть не рухатимусь. Я не можу орати сумнівну ниву. Мені потрібна впевненість у результаті.

— Лідко, — тішиться Бора. — Ти як корову на базарі вибираєш. А тут варто серце слухати, а не розум.

— От і слухай! — дає відсіч Лідія. — Я вже мала пияка, з мене досить. Трьох мала, на будь-який смак. Можу тебе забезпечити матеріалом для роману «Пияк, нероба і бабій». Треба чоловіка з якимсь іншим недоліком підібрати. Ці мені не підходять, це ми вже проходили.

— Але ж поборотися можна, — зауважує Бора.

— Борітеся — поборете, — насмішкувато кривить губи Лідія. — У тебе ім’я відповідне. А я даремно часу витрачати не хочу.

15

І того ж вечора воно нарешті стається.

— Х-ха!!! — енергійно та голосно.

Щось глухо й ритмічно вдарило кілька разів у підлогу нагорі.

— Х-ха!!! — піднесено й безсоромно.

І ляскання у долоні — і раз-два-три… — сім ударів у підлогу.

Іван Іванович, хапаючись за поруччя, миттю видерся сходами у кімнату Бори. Зліва у дверях вже стояла ошелешена Лідія з олівцем у руці.

Обличчя Бори сяяло.

— Х-ха! — знову відчайдушно вигукнула вона, сплеснувши руками. Сиділа з урочистим виразом обличчя спиною до свого комп’ютера, тримаючи складені долоні на рівні скроні. На моніторі — неповна сторінка тексту з кількома знаками оклику наприкінці.

П’ятою вбила в підлогу сім гучних ударів.

І це, виявляється, був початок танцю. Вона випросталась зі свого крісла, пряма спина, долоні складені, одна вище — друга нижче — і, чергуючи гучне поплескування долоні об долоню із клацанням пальцями, немов кастаньєтами, пристукуючи ногами, зобразила гарячий танець невідомого походження, трохи схожий на фламенко.

— Боро! — тільки й вимовила Лідія. — Боро!

— Я роман дописала! — пояснила танцівниця, відхекуючись. — Все. Три знаки оклику.

— Оу! — зраділа Лідія. — Ну то давай сюди другу частину.

— Ой, ще ні, — Бора підхопила Лідію, зробила з нею кілька танцювальних па. — Ще не готово, перечитаю, повиправляю, покорочу, тоді вже дам. Але головне — я написала!

— Судячи з усього, роман вдався, — Іван Іванович з усмішкою спостерігав за жінками.

— Не знаю, — відповіла Бора. — Я радію з того, що закінчила.

— Але ж тобі подобається?

— Принаймні я зробила, що могла, а чи вдалося — не мені судити.

— Nemo judex in causa sua, — зробив висновок Іван Іванович. — «Ніхто не суддя у своїй справі».

От же як буває. Поки Іван Іванович порався у саду — про серце й не згадував. Навіть таблетки забував вчасно приймати. А у ніч після того, як дізнався, що документи готові і можна перебиратися у дім для людей похилого віку, в нього стався гіпертонічний криз. Іван Іванович з переляку вирішив, що це інсульт, він його давно й панічно боявся. Боявся нерухомості й безпомічності, боявся втратити пам’ять. Поки їхала «швидка», Іван Іванович зосереджено перевіряв, чи все гаразд із пам’яттю.

— Бора… Бора…

— Що, Іване Івановичу?

Але це він не кликав її.

— Бора… — знову повторив він. — Це поривчастий вітер місцевого значення. Триває від доби до тижня. Так? Так. Ніколо Піросманішвілі… Ніко Піросмані. Так… Народився 21 травня 1862, стривай — 21-го? Принаймні цвів бузок та акація… Епіфаній Дровняк, він же Никифор, народився 21 травня 1895 року в містечку Криниця… Я все пам’ятаю, Христино. Анрі Руссо… 21 травня… якого року? 1844-го?.. 1848-го?.. Ні, 1844-го! Це я не забув, це я обмовився.

— Іване Івановичу, — зупиняє його Бора. — Ваша кімната чекатиме на вас. Я буду рада, коли ви тут залишитесь. І мені не буде так самотньо, і Ганна Петрівна радітиме. А сад? А квітник? Кому ви залишаєте розпочате?..

— Паспорт, — нагадує молоденький лікар, що приїхав на виклик і забирає Івана Івановича до лікарні. — Не забудьте паспорт.

— В куртці, Христинко, у внутрішній кишені, — підказує Іван Іванович. Обидва рукави його білої сорочки закатані, в одну руку, у вену, йому вводять голку, з другої знімають манжетку вимірювача тиску.

Бора шукає у кімнаті Івана Івановича — немає тут куртки, тут такий порядок, одразу видно, що куртки тут немає.

— Там, Христино! — Іван Іванович киває головою у протилежний бік, на інші двері — він бачить, що пошуки пішли у неправильному напрямі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоює його молоденький лікар.

Бора показує їм: все нормально. На кухні, на стільці — вона згадала, де бачила чорну чоловічу куртку. Бора витягує з внутрішньої кишені паспорт.

З фото на неї дивиться Гордій. Під фото — ім’я та прізвище. Володимир Лискович. Не той паспорт.

— На вішаку! — гукає медсестра, повторюючи підказку Івана Івановича.

Паспорт, капці, піжама, серветки, горнятко, тарілка… «Ложки достатньо», — кидає медсестра, побачивши, як Бора вкладає у пакет із посудом ложку, виделку, чайну ложечку та серветку з тканини; Бора лише