Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Я? — здивувався один, виймаючи кістку з рота.

— Та не ти, а отой чорнявий, такий бліденький, що коло тебе сидить.

— Коло мене ніхто не сидить, — відказав хлоп. — Вам, бабо, щось приснилося.

— Нич мені не приснилося. О, куди ти вже йдеш? Нічого не їв, не пив…

Електрики покинули їсти і витріщилися на порожнє місце, де стояли тарілки й келишок.

— Я думала, що вас більше буде, — сказала одна з жінок. — І ніхто там не сидів, Корчихо. Вам щось привиділося.

Двері розтворилися зсередини і так лишились.

— То вітер, — сказав бригадир і закрив двері.— Певно, хлопці, нині не будем робити по обіді. Я той Уріж знаю. Як почнеться вітер, то кару робить. Нігде-м не видів такого злого вітру.

Олина баба не була зла, ні. Могла її обізвати, згентелити, але ніколи не била. Не мала кому скаржитися, бо Оля була сирота, хіба богові: «Бог видить, як я терплю!» Вчителям ніколи не скаржилась, певно, боялась, щоб не передумали дати онуці плащ на зиму й чоботи.

Баба мала слабі ноги й нікуди не їздила. Як треба було щось купити в місті, то виправляла Олю з молодою сусідкою Ганею. Але та вічно спішилася й гадки не мала піти колись в кіно. А Оля сама би не пішла, бо встидалася. Ні, баба не була лиха, хіба трохи прикра, і, чим старша ставала Оля, тим менше їй хотілось сидіти коло баби. Потребувала товаришок, але дівчата сторонились її, бо у неї така мама, а тата зовсім не було. Боялися, дурні, аби Оля їх чомусь не навчила поганому. А самі ходили на танці. Коли не стало світла, збиралися в будці на автобусній зупинці й реготалися до півночі. У неділю там побили чужого хлопця так, що відвезли його до лікарні. Він казав, що не видів, хто бив, бо було темно. Якби світилося від магазину, то був би видів. Але все одно міліція шукала, до школи навіть приходили.

Андрій Іванович вже не говорив про темряву, і вони вчили «Дорогою ціною». Олина мама була схожа на Соломію. Оля дуже плакала, коли прочитала кінець. Андрій Іванович дав їй цілу повість, бо в підручнику було скорочено. Ігор Федорців викрикнув: «А Олина мама теж втікла з дому! Га-га!» Оля побіліла і затряслася, а Андрій Іванович розгнівався на Федорця й примусив вибачитись. Той на перерві штурхнув Олю в плечі й сказав:

— Всі знають, що твоя мама курва. І ти така будеш!

Оля не сказала того бабі, хоч їй стало б легше, якби не таїлась. Кривда змусила її більше замкнутись у собі. Вона ще пильніше взялась до навчання, помагала бабі, але терпіння не минало безслідно. Оля почувала великий страх, як тільки надходив вечір. Все притлумлене шарпало її маленьке серденько, як живий звір. Оля не мала чим оборонитись. Опинялась на березі річки, але з гір насувався великий вал каламутної води. У лісі за нею стежили хижі вовчі очі. З вибитих вікон панського дому визирали бліді обличчя, й через усе подвір’я тягнулись сині руки мерців. Ні, вона туди більше ніколи не піде. З єдиним Боском Оля могла поділитися зі своїми страхами. Боско був добрий пес, за все життя нікого не вкусив. Він нагадував Олі того старого вчителя, до якого вони з Галею приходили ще два роки тому, Григорія Івановича. Вони шукали квіти на перший дзвінок, але люди не дуже хотіли давати, бо самі мали школярів у хаті. Оля з Галею зайшли аж на Границю. Григорій Іванович покликав їх:

— Ходіть сюди, діточки!

Хата стояла в дуже темному саді. Дівчатка привітались, і Галя сказала, що вони шукають квітів.

— Квітів? О, прошу, прошу! — і повів їх під вікно, де в траві росли білі й рожеві флокси. Він би вирвав усі квіти, якби діти його не спинили.

— А тепер сядьте коло мене, відпочиньте!

Григорій Іванович був не такий, як інші вчителі, котрі або сварились, або, зустрівши на вулиці, ледве відповідали «добрий день».

— Чиї ви, дітоньки?

Вони сказали.

— Я вчив ваших батьків. Твоя мама, Олю, була дуже цікава дівчинка, багато читала і знала всілякі казки. Я дещо записав від неї. Шкода, що її доля така нещаслива. Але в тебе буде краща, Олюню… — Він погладив дівчинку по голові.

Олі ніхто не казав доброго про її маму, і вона дуже втішилась.

— А твоя, Галочко, мама бігала найкраще на всю школу. Справжня спортсменка. А тато малював усюди, навіть на підручниках. Гарні були діти… Діти — вони як квітки: не доглянеш як слід, змізерніють і зов’януть. Я п’ятдесят років вчив дітей і не бачив жодної поганої дитини. Добре, діточки, ви йдіть, бо завтра перший день до школи. Заходьте до мене, я вам покажу старі фотокартки й давні підручники.

Але вони повстидались зайти чи не встигли, бо в січні Григорій Іванович помер. Учнів не пустили на похорон, бо старого вчителя ховали з священиком, та й їм було байдуже, бо Григорій Іванович їх не вчив. Оля дуже плакала потім, бо була певна, що вчитель помер, бо до нього ніхто не приходив, і вона теж, і що вже ніхто більше не похвалить її маму.

Іван Приставняків вийшов закрити стайню на ніч. Старий його тато сидів під хатою на лавці, тримаючи між коліньми костур. Іванові здалося, що тато зблід і постарів за три роки від смерті. Але виглядав незле.

— Я знав, що ти вийдеш.

— Ходімо до