Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

для обвинувачення з’явився дуже вчасно. Одним з найстаріших і найзаповітніших законів острова був закон проти порушення власності. Закон цей свято шанувався, і його вважали запорукою народних свобод. Років тридцять тому суд розглядав по цьому закону серйозну справу, а саме: курка, що належала Елізабет Янг (дочці Джона Мілза, одного із заколотників з «Баунті», якій сповнилося тоді п’ятдесят вісім літ) заскочила в межі земельних володінь Четверга-Жовтня Крістіена (двадцятидев’ятирічного онука Флетчера Крістіена, теж одного із заколотників). Крістіен убив курку. По закону Крістіен міг або залишити курку собі, або, за власним бажанням, повернути її останки власниці й одержати «відшкодування за збитки» в розмірі, відповідному до тієї шкоди, що її заподіяно. Судові протоколи свідчать, що «вищезгаданий Крістіен передав зазначені останки вищезгаданій Едізабет Янг і за збитки, завдані йому, зажадав один бушель бататів». Але Елізабет Янг це домагання видалося надмірним; сторони не могли дійти згоди, і тому Крістіен вчинив позов. У першій судовій інстанції він програв справу. В усякому разі, йому присудили тільки півчверті бушеля бататів, що він вважав недостатнім і сприйняв як поразку. Він подав апеляцію. Справа тяглася кілька років, переходячи у все вищі й вищі інстанції, і щоразу кінчалася підтвердженням початкової ухвали. Нарешті вона надійшла до Верховного суду і застряла там на двадцять років. Але минулого літа навіть Верховний суд спромігся, нарешті, прийняти ухвалу. Початкову ухвалу було підтверджено ще раз. Тоді Крістіен заявив, що він удовольнився. Але Стейвлі був тут як тут; він шепнув Крістіену та його адвокатові, щоб ті запропонували «просто форми заради» показати їм оригінал закону з метою впевнитися, що закон цей ще існує. Думка здалася дивною, але дотепною. Вимогу було поставлено. В будинок суду послали гінця, який невдовзі повернувся з вісткою, що відповідний акт з державних архівів зник.

Тоді суд оголосив свою останню ухвалу недійсною, бо вона була прийнята по закону, якого насправді не існувало.

Це викликало велике збудження. По всьому острову вмить пролетіла чутка, що оплот громадських свобод загублено – можливо, його навіть по-зрадницькому знищили. За тридцять хвилин майже все населення зібралося в приміщенні суду, тобто в церкві. На пропозицію Стейвлі обвинувачення пред’явили головному судді. Обвинувачений зустрів своє нещастя з гідністю, належною його високому санові. Він не боронився і навіть не сперечався; він визнав за краще просто вказати, що й пальцем не торкався того лиховісного акта, що він зберігав державний архів у тому самому ящику від свічок, у якому його зберігали з найдавніших часів, і що він не винен у зникненні чи знищенні документа.

Та ніщо вже не могло врятувати головного судді; його звинуватили у зраді, усунули від посади, і все його майно конфіскували.

Найбезглуздішим у цій ганебній справі було таке: вороги судді, звинувачуючи останнього у знищенні акта, заявили, що він нібито зробив це заради Крістіена, бо Крістіен доводився йому родичем! Тим часом Стейвлі був єдиний остров’янин, який не був йому родичем. Нехай читач пригадає, що вся ця громада складалася з нащадків півдесятка людей; що перші діти побралися між собою і народили заколотникам онуків; що ці онуки, а за ними правнуки і всі інші покоління одружувались поміж собою, так що тепер усі вони були кровно споріднені. Більше того, ці родинні зв’язки хитромудро й навіть якось дивно переплутались і ускладнилися. Стороння людина, наприклад, каже остров’янину:

– Ви називаєте оцю молоду жінку своєю кузиною, а зовсім недавно ви називали її своєю тіткою.

– Аякже, вона моя тітка і воднораз моя кузина. А також моя зведена сестра, моя племінниця, моя троюрідна сестра, моя тридцятиюрідна сестра, моя сестра сорок другого коліна, моя троюрідна тітка, моя бабуся, моя вдовина своячениця а наступного тижня вона стане моєю дружиною.

Отже, звинувачення головного судді в кумівстві було не дуже обгрунтоване. Та все одно, дуже чи не дуже, а Стейвлі воно згодилося. Стейвлі негайно обрали на вільну посаду судді, і він гаряче взявся за роботу, виплоджуючи реформи з кожної своєї пори. За дуже короткий час церковні відправи почали лютувати повсюдно й безнастанно. Згідно з наказом, друга молитва недільної ранкової служби, яка звичайно тривала тридцять п’ять-сорок хвилин і присвячувалась молінням за благополуччя на землі, за увесь рід людський, а потім уже й за свій маленький рід, тепер розтяглася на півтори години і обіймала також моління за благополуччя можливого населення різних планет. Це сподобалося всім: кожен казав:

– Так, це вже начебто діло!

Згідно з наказом, звичайні тригодинні проповіді було подовжено вдвічі. Все населення юрбою засвідчило свою вдячність новому судді.

Давній закон, що не дозволяв у неділю варити їжу, витлумачили у тому розумінні, що забороняється також і їсти. Згідно з наказом, недільна школа дістала привілей працювати і в будень. Радість усіх класів не знала меж. За один-єдиний місяць новий суддя став народним кумиром.

Приспів час і для другого ходу цієї людини. Стейвлі почав, спершу дуже обережно, підбурювати людей проти Англії. Він поодинці відводив убік іменитих громадян і розмовляв з ними на цю тему. Поступово він осмілів і вже не крився. Він говорив, що народ зобов’язаний перед самим собою, перед своєю честю і перед своїми великими традиціями піднятися в усій своїй моці й скинути «це докучливе англійське ярмо».

Але простосерді остров’яни відповідали:

– Ми не помічаємо, щоб воно докучало. І як воно може докучати? Англія раз на три-чотири роки посилає корабля, щоб забезпечити нас милом, одягом і речами, які нам дуже потрібні і які ми беремо з щирою вдячністю. Але вона ніколи не завдає нам клопоту. Вона дозволяє нам іти своїм шляхом.

– Вона дозволяє вам іти своїм шляхом?! Так в усі часи відчували і говорили раби! Ці розмови показують, як низько ви скотилися, до якого підлого, свинського стану ви дійшли під цією гнітючою тиранією! Як?! Невже у вас зовсім не лишилося людської гідності? Невже свобода для вас – ніщо? Невже ви згодні бути придатком до чужої і ненависної влади, тоді як можете повстати й посісти своє належне місце у благородній сім’ї народів як великий, вільний, просвічений, незалежний, не підлеглий ніякому скіпетрові народ, що сам вершить свою долю і має голос та владу у визначенні долі всіх інших націй світу?

Такі промови потроху робили своє. Громадяни таки стали відчувати на собі англійське ярмо. Вони не могли напевно сказати, як і де воно їм муляє, але були твердо впевнені, що відчувають його. Вони