Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Коли все випливло на люди, Таткатутка сама забрала у мене амулет нашого кохання, позбавивши мене всього: захисту, миру, спокою… Всього! Саме після того у тебе, Густавівно, стався інсульт – і от я вже скільки років сиджу вдома, намертво прив’язаний до тебе необхідністю нагляду! А коли я зустрів мою дівчинку, вийшовши за хлібом, – вона заявила, що я, бачте, розбестив її, скориставшись наївністю малої недосвідченої дурепи! Я позбавив її цноти, перепаскудив їй душу, спаплюжив дівочу юність – і за це мені нема прощення!.. Моя Таткатутка казала все це, а Ловець Усіх Бід, який стільки разів бавився з її лоскотунчиком, тіпався у неї на шиї, нагло кидаючись мені в очі!
Арнольд зітхнув, криво посміхнувся і додав:
– До речі, Таткатутка сказала, що вимочувала камінчик в розчині прального порошку цілий тиждень, а також наново переповила його червоними нитками. І тепер це вже остаточно не мій Ловець Усіх Бід, а її персональне Янголятко-Охоронятко… Вона так і назвала камінчик – Янголятко-Охоронятко!.. Як тобі це, Густавівно? Подобається? Скажи. Га?..
Генріетта Густавівна дивилася на сина мовчки, й нічого дивного в тому не було: адже паралізована не розмовляла вже не перший рік поспіль. Разом з тим до її страдницького погляду додалися ледь помітні нотки винуватості… Отож наморщивши носа, Арнольд принюхався, потім відкинув легку вовняну ковдру і придивився до довгої смуги вилинялої й запраної ситцевої тканини, якою на манір бре[55] були оповиті стегна матері. Зітхнув розчаровано:
– І знов ти обхезалася! Не напасешся на тебе чистого… Ех-хе-хех, Густавівно, Густавівно!.. І коли ти вже подохнеш нарешті, щоб не мучилася ні ти сама, ані я з тобою?! От коли, га?..
Але його запитання, ясна річ, повисло у повітрі без жодної відповіді. Отож намагаючись дихати не надто глибоко, Арнольд заходився міняти пов’язку на стегнах паралізованої матері.
Луцьк, вересень 1995 року
– То що, на повернення Марічки ти вирішив не чекати?..
– Не хочу.
– Вона ж сестра твоя, ви стільки років не бачилися… Знав би ти, як вона про це мріяла!
– Я також мріяв. Але ж, Радомире, зрозумій мене вірно: після того всього, що зі мною сталося… Я не можу. Зрозумій мене, прошу! Ну так, я тобі всього лише шуряк – та ще рідня… До того ж, батьки у нас різні.
– Леоне, все гаразд! Ти нормальний хлопець, все загалом нормально…
– Ні, ненормально, на жаль.
Радомир тяжко зітхнув і похлопав небораку по плечу. А що він іще міг би зробити?! Що загалом можна вдіяти в подібній ситуації…
Багато років тому Марічка отримала від брата одного-єдиного листа, який відтоді зберігався у неї, немовби дорогоцінна реліквія:
Добридень, мої дорогі рідні люде!
Не знаю, коли цей лист дійде до вас і чи дійде загалом. Не знаю цього… і не знатиму, можливо, ніколи…
Багато чого сталося за роки, що минули після його отримання. Як і раніше, Демидасі весь цей час працювали на заводі будматеріалів в Кульчині. На відміну від інших підприємств, «цегелька» не закрилася – навпаки, враховуючи інтенсивність будівництва на Волині та в прилеглих областях, у найближчі роки такої перспективи навіть віддалено не проглядалося. Інша річ, що заводське начальство дбало, насамперед, про підвищення своїх доходів, а не зарплат працівників. А Марічка з Радомиром мусили тепер не тільки про себе дбати, а ще й молодим сім’ям дорослих дітей допомагати… Що ж вдієш, якщо їм випало жити в епоху змін?!
Отож думали вони, гадали та й вирішили, що Радомир і надалі працюватиме бульдозеристом в кар’єрі, тоді як Марічка спробує поїхати на сезонні сільгоспроботи до сусідньої Польщі. Деякі її подруги робили там не перший рік і були дуже задоволені результатами. От саме з цієї причини Марічки й не було вдома – бо вертатися вона мала б лише на початку листопада, не раніше.
І треба ж такому статися, щоб саме в цей час до Луцька приїхав той, на кого ніхто й не чекав навіть – її братик Леон Яроцький! Приїхав не просто так, а з наміром заснувати американо-українську компанію з виробництва новітніх облицювальних матеріалів: згідно з попередніми прикидками, здійсненими на основі всіх доступних відомостей про економіку Волині й місцеву сировинну базу, подібна продукція мала б неабиякий попит не тільки в Україні, але й за її межами!..
Тому не заставши сестру вдома, Леон не надто й засмутився: адже організація бізнесу – справа не одного дня. Він лише побурчав трохи в тому сенсі, що замість поїздок до Польщі на сільськогосподарські роботи Марічка краще зорганізувала б власну справу вдома. Для цього ж треба зовсім, зовсім небагато: бажання працювати, тямуща голова на плечах, чиста кредитна історія для банку – ото й усе… Тоді в чому ж проблема?!
Однак все змінилося, варто було Леонові протягом одного лише тижня побігати по різних місцевих інстанціях. З кожним новим днем, з кожною «прогулянкою по кабінетах» його початковий ентузіазм випаровувався, немов вода, випадково пролита на розжарену конфорку кухонної плити. Особливо неприємне враження справив на нього посадовець міського виконкому, який талдичив одне і те саме з гидливою посмішкою під схожими на пташині пера вусиками:
– Я розумію, яку вигоду хочете мати з цього мироприємства ви, пане Яроцький. Розумію ту муйню, яку ви мені тут заливаєте про податки, сплачені в центральний бюджет і про відрахування в бюджет місцевий. Усе це я чудово розумію!.. Ви мені інше поясніть: що мені з цього вашого бізнесу обламається?! Особисто мені, розумієте?! Й бажано, щоб обламалося наперед, заздалегідь і незалежно від подальших результатів вашої діяльності… Тобто якщо результати будуть позитивними – тоді ви мені ще й доплатите. Але якщо ви розпочнете й розоритесь… Невже ви думаєте, що можете експериментувати з бізнесом просто так?! Ні-ні-ні, пане Яроцький, не на тих напали, нема дурних! Можливо, у вас в Се-Ше-А чиновники таки справді дурні – але тоді сидіть у себе вдома, а до нас не суйтеся.
– Ні, ну це ж треба?! – кип’ятився Леон, міряючи кроками кухню в квартирі Демидасів. – Щоб вимагати хабарів настільки нахабно, не стидаючись… Та як ви тут живете?! Як усе це терпите?!
– Отак і живемо, – похмуро бурмотів Радомир. – Сподіваюсь, тепер ти розумієш, чому моя дружина поїхала на підробітки до Польщі, а не взялася за організацію власної справи у себе вдома. Гадаєш, мені тут дуже весело самому без любої дружини?..
– Так, розумію. Тепер я все розумію, – зітхав Леон.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.