Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Якась машина гальмує перед будинком.

— Розо!

— Вони не посміють, Віко! Я не віддам їм тебе!

— Не хвилюйся, Розо. Усе буде добре, побачиш. Я сама поговорю з ними.

— Ні, Віко, чекай!

Керстін Бартон, я вб'ю тебе. Але тітка Роза цього не побачить. Це засмутить її, я знаю.

— Торі, не роби дурниць, спускайся. Я тут сама.

Зухвала кретинка. Сама? От і добре, що сама. Один труп ховати значно простіше, ніж два чи три.

— Я спускаюсь, але я не сама. Не галасуй, тітка Роза дуже хвора.

— Я знаю.

— А хто ще знає?

— Ніхто. Я працюю одна.

От і добре. Саме це я й хотіла знати. Джунглі навколо стають чіткими й пронизливими, пилинки ранять мій слух своїм шурхотінням. Де ти, Бартон? Я втомилася. Давай домовимось: я швиденько вб'ю тебе і піду скупаюся.

Вона вислизнула з-під сходів, та я знала, що вона там. Я чула стукіт її серця. Вона не боїться мене, та даремно. На її обличчі гуляє така собі посмішечка — гадаю, їй цікаво, на що я здатна. Нічого, крихітко, я зітру цю посмішку з твого обличчя. Бо мені не потрібен для цього ніж, як-от тобі. Він так повільно прорізає повітря — я бублика з'їсти можу за цей час. Ти рухаєшся надто повільно, Бартон, тому ти програєш. Пісня лунає у вухах — я знаю слова, тільки сказати наразі не можу.

Ніж увіходить у дерев'яну панель. Гадаю, стара Левін у труні перекинулась від такого блюзнірства. О, ще один?

Вони в тебе скоро скінчаться, тоді що ти робитимеш? Дивись, як треба!

Мої пальці входять у її тіло — та вона метка, тільки шкіру здерла. Що ж, спробуємо ще. Я пограюся з тобою, Бартон. Ти — моя мишка. От бачиш, тобі вже не хочеться посміхатися. Оціни — ось так, як тобі удар? Вставай, Бартон, так не цікаво.

Я схиляюсь над нею. Вона майже непритомна, та її ніж жалить мене. Не боляче, але образливо. Досить церигелій, я просто вирву тобі горло. Шкода, красива була дівчинка.

— Ні, Віко! Не роби цього!

Світ спинився, пригальмувавши надто різко. Мене хитнуло вперед, і я впала поруч зі своєю майбутньою жертвою. Тітка Роза має рацію. Не треба насмічувати в будинку.

— Розо, тобі не можна вставати.

— Можна.

Вона обережно спускається сходами, Гарольд притримує її. Ми з Керстін сидимо попід стіною й зализуємо рани. На спір, моя загоїться швидше.

— Якби я не знала, що це неможливо, я сказала б, що поруч із тобою — Тамара. — Роза втомлено сідає. — Але це неможливо.

— Хто така Тамара?

Ми питаємо це одночасно й перезираємось.

— Тамара? Віко, так звали твою матір.

Он як? Справді, десь там, у глибині душі, я знаю, що її так звали, та часу минуло задосить і спогади не дуже втішні, то й забути не гріх. Вона не дуже мною переймалася, та Тамара.

— Ось погляньте сюди, обидві.

Тітка Роза простягає мені фотографію, я байдужно дивлюся — ну, і що цікавого? Дві дівчини, сестри чи навіть близнючки, і що? Одна з них була моєю біологічною матір'ю.

Та Керстін поводиться дивно. Вона втупилась у фотографію, наче то щось надзвичайне. Що вона там побачила?

— А та, друга дівчина, праворуч? — Голос її трохи захрип: під час з'ясування стосунків я встигла добряче стиснути їй горло.

— То Ніна, її старша сестра. Та вона, казала Тамара, давно безвісти зникла, ще до народження Віки, наскільки мені відомо. Тамара потім про неї так нічого й не знала… Я берегла цю фотографію для Віки, та вона ніколи не цікавилась, то я… Що з вами?

— Нічого, все гаразд. Ви можете дати мені цей знімок?

— Звичайно. Віко, ти не проти?

— Та хай бере, якщо сподобався! Нащо він тобі, Бартон? Господи, як же ти мені набридла! Іди геть з мого дому.

Вона підводиться, як сліпа, йде до дверей. Вона нічого не бачить навкруги. Ед із Луїсом зовсім не привертають її уваги, хоч оце просто зараз вони вилазять з машини — однієї з тих, службових. Навіть це не викликає пожвавлення в лавах федеральних агентів. Вона сідає в машину і іде. Нарешті. Де ванна? На мені табуни мікробів!

Машина спинилася біля воріт. Ну їдь же, їдь звідси! Я хочу залишитись серед своїх. Я втомлена, брудна й голодна. І я скучила за Розою, навіть за Гарольдом, я скучила за цим будинком і за двома йолопами, котрі не здогадалися кинути цю машину десь у місті. Їдь звідси, Бартон, доки ціла й здорова.

Та машина стоїть. Я повільно йду до неї. Я мушу якось вирішити це, за мене це ніхто не зробить. Вони всі мають дати нам спокій, остаточний спокій. Я скажу їй, що роздзвоню в пресі про їхні оборудки, я вмовлю Брекстона й Меріон — і вони позиватимуться з їхньою службою, доки світу й сонця, я… Я просто хочу, щоб вона поїхала. Мабуть, вона помітила ту машину, от йолопи, чому вони її не покинули? Вона викличе рацією підмогу, і тоді наш будинок здригнеться від нашестя нахабних, знавіснілих у своїй безкарності федералів. Роза не витримає цього, їй потрібен спокій.

Машина стоїть, я йду до неї. Я ще не знаю, що скажу. Але Бартон повинна поїхати. Чому вона не виходить? Мабуть, гарячково заряджає револьвер, аби пристрелити мене на місці. Що ж, хай так, якщо після цього вони дадуть усім спокій.

— Бартон, чого спинилася? Ворота відчинені — дорогу забула чи що?

Вона нічого не говорить. Вона схилилась на кермо, плечі її здригаються. Що це, новий підступ?

— Чого ти, Бартон?

Я відчиняю дверцята машини та зазираю в салон; Вона плаче важко й невтішно, а я стою ні в сих ні в тих: усі дошкульні слова та злісні наміри десь поділися. Чорт, у неї нервовий зрив. Мабуть, їй прикро, що я натовкла їй пику, бо вона ж училась усіх тих штук, а я ні. Що ж, усяке буває в житті.

— Ходімо в будинок, Бартон. Чого розклеїлась? Не реви. У тебе проти мене жодного шансу не було, так що не переймайся ти так. А ножі ти кидаєш непогано, от чесне слово! Не треба тільки було псувати тітці Розі панелі, то ж родинна реліквія. Не реви, Бартон, ніс розпухне. Я, коли плачу, то розпухаю вся, і ти так само розпухнеш. Ось, заходь.

Я саджаю