BooksUkraine.com » Бойовики » Дух джунглів, Алла Сєрова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

153
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дух джунглів" автора Алла Сєрова. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 90
Перейти на сторінку:
її в крісло, служниця несе воду. Бартон п'є, зуби її цокотять об склянку. Кров сочиться з ран — я маю перев'язати її. Що ж, така моя доля.

— Ходімо, покажу, де прилягти. Зараз помиєшся, я тобі рани оброблю, вколю антибіотик — інакше, знаєш, бруд потрапить, почнеться запалення… Ходімо.

Вона покірно йде за мною, я здираю з неї одяг, пхаю її до ванної… Мої сили скоро вичерпаються, та я таки повинна полікувати її.

— Бачиш, усе гаразд. Тут маєш заспокійливе, засни. Завтра будеш як нова. А я піду, бо втомилась пекельно. Коли що, покличеш.

Вона мовчить і дивиться якось дивно, та мені все одно. Я втомлена й голодна. І я хочу спати.

— Дай мені фотографію.

— Тримай. Чого вона тебе так зачепила? Теж мені архів…

— Ти не розумієш.

— Та де мені! Хоча, якщо ти ще пам'ятаєш, це мої, так би мовити, родинні знімки. І чого там я не розумію?

— Оця дівчина, праворуч…

— Ну, бачу, і що? Теж мені артефакт знайшла.

— То моя мати.

Якби зараз небо впало на землю, я б, їй-богу, цього навіть не помітила!

13

Мені приємно прокидатися в цьому ліжку. З тих самих пір, як ми повернулися в цей будинок після смерті старої Левін. А до того ми з тіткою Розою понад рік мешкали в Брукліні. О, цей район — просто казка!

Чим далі, тим страшніше.

Грошей було обмаль, але та невеличка кімнатка, яку ми зняли, нас цілком задовольняла — ми почувалися вільними. Щоправда, тітка Роза не змогла знайти іншої роботи, крім прибиральниці офісів, та робота була нічна, ми її швидко закінчували вдвох. А вдень я продовжувала їздити до коледжу Рузвельта — за нього було заплачено наперед. Тільки тепер доводилось їздити самій. Принаймні мені здавалося, що я сама. Та це було не так.

Бруклін — район особливий, і поночі там краще не ходити. Та налякали їжака голим задом! Я приїхала з країни, де і вдень ходити небезпечно — підлітки, що збивались у мікрорайонні банди, нещадно лупцювали «чужих». Тут просто було те саме. Тільки ніхто не знав, що біла дівчинка вміє про себе подбати.

То було в лютому. Лютий у Нью-Йорку такий самий, як і в Україні. Холодно, вітер лізе під поли, лупить в обличчя, сніг колючий і капіталістичний. Мені здавалося, що в нас не було такого колючого снігу, але то емоції. А от ніґґер, котрий невідомо звідки виринув переді мною, був не з розряду емоцій, а з розряду див природи. Ніґґер серед снігу — нісенітниця якась.

— Давай сюди гроші, крихітко.

Я мовчки торохнула його по голові сумкою з консервами, які несла з магазину. Від несподіванки він відсахнувся — і я вцілила підбором йому в коліно, він упав. Отак, а тепер ногою в обличчя додам для повноти щастя…

— Погана дівчинка! Тиняється вулицями, лупцює нещасних пригноблених афроамериканців! А де твоя політкоректність, га? Інтернаціоналістка нещасна.

Гарольд. Я майже не згадувала про нього весь цей час.

— Що ти тут робиш?

— Просто йшов собі, бачу — ти.

Я розумію. Він слідкував за мною. Увесь цей час, що ми тут, за нами хтось спостерігав. Хтось із них. Добре, що тітка Роза цього не знає.

— То йди собі. Я поспішаю, та й холодно стояти.

— Я можу тебе підвезти.

— Переб'юся.

— Авжеж. То просто зроби мені таку ласку.

Він насміхається? Ні, не схоже. Тому я таки сідаю в машину. Тут тепло, я намагаюся відігріти руки. Нещодавно я десь посіяла рукавички, а купити… Нічого, тітка Роза вже плете нові, а поки що пальці мерзнуть. Гарольд бере мої долоні, його подих такий гарячий. Я не згадувала про нього. Майже не згадувала.

— Ви повинні повернутись до Софії.

— Ні.

— Розумію, — його очі так близько. — Затяте дівчисько, ти не вмієш прощати людям їхніх помилок? Софія помилилась, коли так повелася з тобою. Вона це визнає. І вона страшенно шкодує про це.

— Це вона послала тебе?

— Якби вона дізналася, що я приїхав сюди й говорю тобі такі речі, вона б мене в Гудзоні втопила — власноруч. Просто я… я прихильний до неї, вона, звичайно, стара ядуха, але ж і не приховує цього, а це вже чогось варте.

— Мені це не цікаво.

— Ви повинні до неї повернутись, вона дуже самотня. І вона любить Розу. Власне, тебе вона теж любить, просто усвідомила це надто пізно. Невже ти аж така затята? Так не можна.

— Мені начхати. Я не хочу туди повертатися.

— Невже тут тобі краще?!

— Так. Ніхто мені не наказує йти до гостей, коли я хочу грати в лото. Ніхто не лізе в мої справи. Ніхто не гримає на тітку Розу. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І я не потребую опіки всієї вашої рідні — принаймні такої опіки. Я й досі ще не єврейка, і ніколи не буду нею, а вам усім важко це терпіти. Я доросла людина, я сама знаю, що для мене краще.

— Ти вивчила це напам'ять?

— Ні, це імпровізація. У мене достатній словниковий запас, аби не вчити напам'ять того, що збираюся сказати, второпав?

— Погана дівчинка.

Він схиляється до мене, я відчуваю його теплі поцілунки. Я хочу, аби це тривало… але не хочу, щоб він розумів, що я так хочу…

— Ти ж розумієш: ви з Розою завжди будете членами Родини, подобається тобі це чи ні. Як ти думаєш, чому в такому місці оце лише вперше ти стала жертвою грабіжника?

— Нестала.

— Так, вибач. Я просто замилувався. Але чому тільки сьогодні? Я тобі скажу. Тому що…

— Я не хочу цього знати. Мені начхати на вашу родинну мафію, хоча я вважала, що тут є тільки італійська коза ностра.

— Он як? — Гарольд сміється. — Ти помилилась. Добре, не будемо поки що про це. То ви не повернетесь?

— Ні.

— Софія виписала чек для університету — тобі треба вчитися.

— Хай встромить його собі в зад.

— Вона його вже надіслала, чек депонували.

— Що ти від мене хочеш, Гарольде?

— Багато що. Власне, я хочу тебе — всю, до краплини, маленьке чудовисько. Але вам доведеться повернутись.

— Ні.

— Господи, твоя воля! Яка ж ти вперта! Через тих ляльок ти вдарила Софію в найболючіше місце, знаєш? Вона стала страшенно самотня, коли ви поїхали.

— Отож.

То не через ляльок. Або не тільки через них. Просто в мені тут знову прокинулось бажання робити людям боляче — у відповідь. Я знала, що Софія любить нас, принаймні тітку Розу. Тому

1 ... 45 46 47 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дух джунглів, Алла Сєрова"