Читати книгу - "Академія дружин драконів, Бетсі Прусс"

Прокидатись було важко, але я впоралась. Знову ж таки, усі дівчата збирались дуже швидко, адже у Ци та Аріель була магія, а Ванесса по своїй натурі швидка.

Коли з моєю палко коханою формою було закінчено, ми пішли до аудиторії.

І ось, зараз я сиділа, мов на голках, готуючись до приниження перед усіма. Професорка Доротті не пропустить можливості задіти мене, адже я мало того, що у сукні червоній та з декольте до пупця, а й поклони ці чортові не вивчила.

Я, як завжди, сиділа поруч з Монею, а вампірка сама. Майже усі, крім мене, тримали на своїх голівоньках книги, а я боялась, що вона просто злетить.

—Доброго ранку, дівчатка. —з посмішкою на вустах зайшла професорка. Її добренькі очі чомусь насторожували мене, а як тільки посмішка почала нагадувати оскал, я й зовсім втягнула обличчя у шию. —Ми всі знаємо, що завтра у вас єдиний заслужений вихідний. Але я сьогодні просто ангел!!!

Вона безцеремонно всілась за свій стіл, не зводячи з мене очей.

—Усі вільні. УСІ! Крім Орисії.

От лайно! Так і знала, що не спроста вона це.

—А я казала тобі. —шепнула на саме вухо Ванесса, покидаючи кабінет.

Я почала робити вигляд, що розглядаю “прекрасний” туман за вікном, ще й не забувала при цьому здивовано відкривати рота.

—Орисіє. —на диво ніжним голосом мовила професорка, але я зробила вигляд, що не чую. —Ріша!

Коли жінка гепнула рукою по столі, я підскочила, вмить одягаючи прекрасну посмішку.

—Ааа так. Я вас слухаю.

—Поклони вивчила?

—Ні. —моя посмішка стала ще ширшою, а серце калатало, мов після марафону.

—Тоді що ти чекаєш? Вставай, будемо вчити.

—Не буду! Воно мені не потрібно і взагалі я додому планую повернутись.

Професорка Доротті поводилась прямо як моя матір, зовсім не питаючи моєї думки.

—Я отримала листа від старшого спадкоємця. —чомусь ця фраза мені зовсім не сподобалась і я напружилась усім тілом. Навіщо Густаву турбувати мою викладачку? —В листі чітко вказано, що ніякого дому тобі не бачити, доки ти не складеш іспити на відмінно.

—Що? —прокричала я так, що й пташки на підвіконні стрепенулись.

***

Автор

Густав ходив між дерев зі сторони в сторону, чекаючи на Люція.

—Ваша Високість! —до саду з позолоченою альтанкою зайшла одна зі служниць, ставлячи на дерев’яний столик пляшку з куантро та дві склянки. —Ще щось, Ваша Високість?

—Можеш бути вільною. —не чекаючи чиєїсь допомоги, Густав власноруч налив терпкий напій, відразу ж осушуючи келих.

Серед саду з’явився Люцій з легкою посмішкою на устах. Вся ця ситуація його забавляла так само, як вистава дитину.

—Залиште нас. —звернувся принц до стражі, яка останнім часом очей з нього не зводила.

—Ваш батько... —спробував напоумити його сивочолий міцний ельф, але зустрівшись з невдоволеним поглядом Густава, лише схилився у легкому поклоні та кивнув двом стражам.

—Ти хотів мене бачити? —роблячи вигляд, що нічого не сталось, Люцій сів за столик поруч з альтанкою та налив у чистий келих куантро. —Будеш?

—Яка щедрість з твого боку. —крізь зціплені зуби мовив Густав. Його досі не покидала злість через усе побачене годину тому. —Невже ти забув, що я попереджав тебе?

—Попереджав про що? —підносячи келих до губ, поцікавився дракон.

Одним різким рухом спадкоємець вибив склянку з рук друга, впираючи у нього важкий погляд.

—От чорт! Тканина ж така дорога. —продовжуючи гру у дурника, Люцій потягнувся до серветки, але Густав знову перехопив його зап’ястя. —У чому справа? Якщо хочеш щось сказати, вперед. А пилити мене поглядом не треба!
Він з силою смикнув свою руку, вириваючи її з чіпких пальців спадкоємця.

—Як ти міг, Люцій? —тушка Густава лягла на стіл, наближаючи своє обличчя до друга. —Я ж сказав, щоб і духу твого біля дівчат не бачив.

—Не так! —з легкою усмішкою перебив Люцій. —Ти сказав, що спочатку обереш собі фавориток, а Орисія відразу ж відпала. А вона мені подобається, друже! І відступати я не збираюсь.

Не менше хвилини вони спопеляли одне одного важкими поглядами, доки Густав не перекинув стіл з гучним риком.

—Тоді я викликаю тебе на бій, Лютику! —з легкою огидою він вигукнув та дістав свій меч з піхви. Дракон продовжував сидіти на своєму стільці під пильними поглядами стражі.

—Ваша Високість... —знову подав голос ельф, одним кивком голови наказуючи молодому парубку в обладунках забрати меч з рук принца.

Але хлопець й декількох кроків не встиг зробити, як у його череп влетів короткий кинджал.

—Ааааа! —служниця, що мала намір усе прибрати, вчепилась тремтячими руками за стовбур дерева та жалібно дивилась на свого коханого. Ніхто з присутніх не знав, як Лі, молодий страж принца, щоночі навідував свою кохану та обіцяв побратись. Ніхто не знав, що відчувала зараз служниця і з якою ненавистю дивилась на свого майбутнього правителя.

—Ще крок, і ти наступний! —злісно виплюнув Густав, знову повертаючись до друга. —Ну так що, Люцій? Ти приймаєш виклик?

Дракон чудово розумів, що й вибору у нього немає. Якщо відмовиться, то втратить честь на все життя. А якщо погодиться, то загине.

—Я дуже не хотів підіймати на Вас руку, але якщо принц так бажає.

Лютик скочив з місця, дістаючи свій меч.

—Я не відступлюсь, Густав! Тобі це нічим не допоможе! —чоловік першим наніс удар, який принц з легкістю відбив. Коли їх мечі знову схрестились, Люцій додав: —Так ми точно не доб’ємось її уваги. Схаменись, друже!

Спадкоємець першим зробив крок назад, але лише для того, аби підступно опустити меч та нанести удар. Його противник стиснув зуби, трохи схиляючись через пронизливий біль у лівій нозі. Люцій знову підійняв меч над своєю головою, лише обороняючись.

—Вона ж подобається тобі, я бачу.

—Замовкни! —проричав Густав, ще сильніше стискаючи свою зброю.

—Припини, Густаве, ми ж друзі. Ми не можемо за жінку сперечатись! Я обіцяю, що відступлю, якщо вона обере тебе. Але й ти відступиш, якщо Орисія скаже, що її серце давно належить мені.