Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Життя виявилося ненадійним партнером, на щось інше він не розраховував.

— Двічі не ввійдеш у ту саму річку.

— Це він тебе навчив?

— Хто?

— Твій богомаз.

— Тобі немає до нього діла.

— Я лише питаю.

— Він тобі нічого не завинив.

— Що ти в ньому знайшла?

— Якщо ти його хоч пальцем торкнешся...

— Це залежатиме від тебе.

— Тоді, коли ти зник, тебе не обходили мої почуття.

— Так треба було.

— А я чекала, хвилювалась за тебе, не знала, що думати, поки нарешті вирішила, що набридла тобі і ти покинув мене. Я зненавиділа себе. Одного разу, не витримавши погляду, який втупився в мене, я розбила дзеркало. Його уламки порізали щось усередині в мені. Я перетворилася на бездумний, тупий, невтішний, ниючий біль. Ти не приходив і не приходив, я ніде не могла знайти тебе, тоді я подалася до них. Ноги підкошувалися, від вагань, чи не роблю я ще гірше — для тебе, для себе, для нас обох, — хотілося вискочити зі шкіри. Я не мала нікого, з ким могла би порадитися. Вони витріщилися на мене, як на причинну. «Не хвилюйтесь, він уже в розшуку». Вони показали на оголошення, де ти був не подібний на себе, але я відразу впізнала тебе. Мене поривало кинутися і цілувати. Цілувати, цілувати і ніколи не зупинятися. Коли я отямилася, на їхніх пиках було написано щось подібне до співчуття.

— «Не хвилюйтесь...» — його прорвало, наче трубу, в якій надто довго і хрипко булькало.

Зненацька його обізлений регіт урвався.

— Мене, крихітко, здали. Даруй, я не мав часу на сюсюкання. Якби я не вшився, мене б уже не було. Перспектива ще раз опинитися в буцегарні не надто приваблювала мене. Тебе я не хотів вплутувати. Тепер уже все позаду. Я насидівся по самісіньку зав’язку. Я зарікся: більше туди не повернуся — дзуськи. Світ швидше накриється, ніж мене там ще раз побачать. Я обійняв його від щирого серця, як справжнього друга, — ми не бачились тисячу років.

— А в тебе є воно, серце?

— Ти знаєш мене, мала. Ти бачила, як подихає тварюка? Як вона дриґає ногами, як смішно і недолуго смикається? Він здихав, як свиня.

— Ти маніяк.

— Не люблю залишатися в боргу, — він криво ошкірився.

— Ти міг обстояти себе.

— Так кажеш?

— Є суд.

— Ти знущаєшся.

— Ти міг усе пояснити.

— І хто би мені повірив?

— У кожного є ще один шанс.

— Яка ти щедра...

— Ти міг скористатися ним.

— Що я й зробив.

— Ти вбивця.

— Зі мною, крихітко, тебе мізинчиком ніхто не зачепить.

— Між нами давно все закінчено.

— Мені бракує тебе, — його язик заплітався.

— Знаєш, чого тобі бракує насправді?

— Крім тебе, нічого.

— Милосердя.

— А що це таке?

— Звісно, звідки ж тобі знати?

— А ти розкажи мені.

— Мені шкода тебе.

— Це твоє останнє слово?

— Мені шкода тебе.

— Це ми ще побачимо.

Я розповіла Антонові не все.

Якось, коли я простувала вулицею...

Там часто стояли літні жінки. Нещасні пенсіонерки, залежні від чужої милостині. Соромлячись свого жебрацтва, вони тулились по нішах і закутках. В зношеному, проте доглянутому вбранні. Можна було б подумати, що вони просто зупинились на мить, якби не човники їхніх простягнутих назустріч перехожим старечих долонь. Сиве та поріділе волосся правило сумним нагадуванням про безнадійно проминулі часи.

Зрідка їм клали який-небудь дріб’язок, який вони хапливо стискали в кістлявому п’ястуці, наче добродійник міг передумати.

Їх ніхто не займав, більшість перехожих проходили повз, не звертаючи на них уваги. Їм ніхто нічого не казав і не проганяв, вони бовваніли, непомітно розчинялися і так само непомітно приходили знову. День у день, нікому не потрібні жінки-привиди: відсторонені, збайдужілі, німотні.

Вони дякували безгучно, самими лише губами. «Хай Господь поблагословить тебе» і «Бог віддячить твою доброту». Їхні очі сльозилися, руки тремтіли. Усохлі й зіщулені постаті. Вони ховали лице, не бажаючи, щоб хтось упізнав їх, і жадали не співчуття, а шматка звичайного хліба.

Вже проминувши його, я враз зупинилася.

— Миколо?

Розгублено обірвавшись, мелодія зненацька ушкварила ще загонистіше, нестямніше, відчайдушніше, мовби заглушуючи мій голос, наче він тільки примарився, ніби його приніс на своїх крилах сміхотун-вітер.

Я впізнала б його серед сотень тисяч облич. То був він. Я не могла помилитися.

Звільнившись нарешті від шкіряних шлейок, він поставив акордеон на землю, добув цигарку і закурив.

Затемнені скельця його окулярів дивилися прямо на мене. В них віддзеркалювалися люди і фрагменти будинків, наче вирізані з довкілля. І тонюсінька смужка неба.

— Миколо?

Він здригнувся, цигарка випала з його руки. Він зачовгав ногою, розтираючи її, підвівся, зачепивши футляр, і так стояв, знерухоміло, закам’яніло, а біля нього — його пожиток: складаний стільчик, акордеон і сперта на стіну будинку палиця, тонка і довга.

На ньому були темні штани і темно-синя, майже чорна сорочка з розщіпненими вгорі ґудзиками, чорні побрижені мешти з довгим стесаним передком, зчовганими підошвами і каблуками. Волосся спадало на широкі покотисті плечі.

— Це ти?

Запитання пролунало недовірливою бентегою, наче ми зустрілися далеко-далеко, в якомусь чужому нам обом місті.

— Так, це ти...

Він мешкав у гуртожитку для незрячих на північній околиці. Його матір була невисокою повнявкою, яка любила потеревенити з сусідами, батько накульгував.

— Вони не пробачили собі, що не змогли вберегти мене.

Збираючи кошти на його лікування, Миколині батьки влазили в дедалі безпросвітніші борги, а коли їх не стало, Миколі довелося продати помешкання, щоб розрахуватися з кредиторами.

— Я продав одну частину життя, щоб викупити іншу. Ось ціна за можливість ще трохи потусуватися, — він повільно скинув окуляри.

На мене дивився сліпець.

Якоїсь миті його життя перетворилося на нескінченні крапельниці, санаторії, знову крапельниці, на голоси медсестер, на торохтіння коліщат коридорною підлогою, на нервозні сигнали, що супроводжували провалювання його свідомості... одна, друга, третя операції... Повільне оклигування.

— Я чув, як пахне живиця. Я марив лісовими деревами. Вночі мені снилися Карпати, легені пожадливо вдихали повітря, мовби знаючи, що вранці я прокинуся в лікарняному ліжку. Я відвоював це право — сидіти просто неба, парамкаючи на акордеоні. Коли хочу — йду, забагнеться — приходжу.

Музика повернула йому відчуття життя, воно прибрало форму мелодії. Життя придатне хіба на те, щоб радіти. Музика сповнює його сенсом. Він