Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Прилетіла мама. Вона навіть не завітала спочатку додому на Прирізну, а ще мабуть забула попередити нас про свою появу. Ні, вона звичайно вихована жінка й педагог, але в нинішній ситуації – неймовірної радості, з неї геть вивітрились будь-які правила елементарної культури та етикету.

Ми з хлопчиками пробули вдома лише кілька днів і ще навіть самі не адаптувались до кардинальних змін життєвого графіка. Від співу нашого синочка ночами не спали кілька поверхів у будинку, а ще ми активно вивчали в Інтернеті все, що тільки можна вивчити про новонароджену дитинку. Купати страшенно боялись, але ж очі бояться, а руки роблять! І от, як сніг на голову, нам впала Бабуся! Це та людина, що вже має життєву мудрість про новонародженого, хоча проходила практику вона лише зі мною, один раз та й зовсім давно...

Зараз вона стояла на порозі нашої орендованої квартири, зі своєю улюбленою валізою така щаслива, що вранішнього сонця в ясній кімнаті стало набагато більше.
– Привіт, а ось і я! Бабуся приїхала! Тільки не здумайте називати мене так на вулиці, а вдома будь ласка, – з самого привітання почала качати права моя ненька.
– ... Мама! – сіла я на той пуфик у передпокої, на якому колись вперше роззував мене до нестями закоханий Шеремет. – Чого ти не сповістила, що прилетиш?
– А хіба ви не раді мене бачити? Де він, показуйте! – Богдан поглядав то на мене, то на тещу і я читала його думки. Зараз він з усмішкою наче знову повторював: «То ось звідки ти в мене така...»
– Чого ж? Раді! Але ж Богдан міг тебе зустріти в аеропорту, – намагалась вирівняти ситуацію та наше здивування я.
– Ще чого? Наші бориспільські перевізники – це як жива мапа Києва. Поки довезуть, то навіть народженій в столиці обов’язково відкриють щось новеньке. Я чудово провела час. То де ж мій онук?
– Мамо, він зараз спить. Тому, будь ласка, розмовляй трішки тихіше, – попросила я, бо сама вона б навряд чи зупинилась.
– А ви чого такі сонні? Все кохання спати не дає, – чудила матуся.

Ми з Богданом тихенько зітхали та розуміли, що за двадцять п’ять років вона дещо підзабула про життя біля маленької дитинки, а заодно й про правила суворої гігієни в приміщенні, де живе манюній громадянин світу і нам прийдеться їй про це скромно нагадати.
– Мамо, а ти не хочеш прийняти душ з дороги? Шлях був довгий і гарячий. Як там пустеля поживає? – натякала я та вже підсвідомо перегородила рідній ненці дорогу до свого синочка. Бо на тваринному рівні захищала зараз сон малюка, що давався нам дорогою ціною.
– Сохне пустеля, що їй зробиться? А, це ти так підказуєш мені непорушні правила спілкування з маленьким створінням? Я зрозуміла! Вже йду. Зятьочку, занеси будь ласка кудись оцю потвору, бо страшне яка важка, – веселилась моя мама більше ніж тоді, коли я подарувала їй свій відмінний диплом з університету. Щаслива «бабуся» зникла в ванній кімнаті та увімкнула воду, а ми з Богданом розсміялись і весело обійняли одне одного.
– Ось так, коханий, я й жила до тебе. Тримайся, бо моя мама набагато дивніше створіння, ніж я сама. А найліпше – нічому не дивуйся, та не сприймай всерйоз, – прошепотіла я йому на вушко й поцілувала мочку. Тим самим викликала у стурбованого чеканнями чоловіка гарячі бажання і не встигла зреагувати, як він розтанув звабливим поцілунком на моїх губах. Я завжди буду втрачати розум від його вуст та віддаватись їм блаженно і щиро. Богдан тяжко зітхнув та навіть затремтів, а потім сказав:
– Але ж я ще навіть не натішився поцілунками з тобою. І тут такий тайфун!
– Сонечко, нічого. По-перше, у нас є гостьова кімната. А по-друге, у моєї матусі бажання перетікають з неймовірною швидкістю. Ось не поспить з нами дві-три ночі та й поїде додому, на Прирізну. Побачиш! Я свою матінку добре знаю, – запевнила я коханого.

Мама вийшла страшенно загоріла й худенька, як дівчисько. На ній був мій махровий халат та свіжий рушник на голові:
– Обеззараження я пройшла успішно! Тепер вже можна побачити: заради кого я жила на землі?
– Мамо! А я? Хіба не заради мене? – вже відверто сміялась я, бо бачила як щаслива бабуся зовсім відпустила гальма. На сьогодні я навіть раділа, що деякі риси свого характеру взяла від нашого спокійного та врівноваженого тата.
– Ой! Ну звичайно й заради тебе теж, – не дивлячись у мій бік, махнула вона рукою. – Але ж це ОНУК! Остання забава старої жінки, – хвасталась вона знаючи, що виглядає доволі моложаво.
– Це ти стара? Мамо, якби я не знала, що у вас з татом все о’кей, то подумала б, що ти закохана. Т-с-с-с!.. Ну, ось той, заради кого ми всі тепер живемо, – пригорнулась я ніжно до Богданових грудей, а він тільки змучено зітхнув та обійняв мене всю разом.
– Боже, яке диво! І так тихенько спить... – здивовано шепотіла зараз мама й не могла відірвати очей від нашого прекрасного синочка. У неї на очі навіть навернулись слізки.
– Мамо, а в нього перевернутий графік. Вночі – гуляє, а вдень – спить. Ну, і ми спимо по кілька годин, теж за графіком, щоб зовсім «дах не поїхав».
– Ага, то ось як живуть щасливі батьки з новонародженим? – вже з ноткою сарказму пожартувала вона. – Але повинна тобі сказати, що за чверть століття маленькі дітки зовсім не змінились. Ти співала своїм дзвінким голосочком так, що сусіди одягали, хто беруші, хто навушники. Та нічого, он яка красуня виросла. Так, Богданчику?
– Так, мамо! Ніколи не перестану дякувати Вам за мій скарб. Ніде в світі більше такого не бачив, а Ваш схопив відразу і вже ніколи не відпущу, навіть якщо проситися буде, – засяяли хижацькі зорі в очах мого чоловіка.
– Пішли, мамо. Нехай поспить. А то мені скоро його годувати. Тому спочатку погодуємо тебе, згодна? – здавалась більш розважливою тепер я.
– Ой, Господи, побачила внука й забула про все на світі. Я ж там пустельних смаколиків для вас привезла. Від митників приховала, та вони не дуже й шукали. Такі, як я їх не цікавлять. Їм же приємніше постібатися над новачками, що перетинають кордон вперше. Пішли мої дітки, – обійняла вона нас обох за боки й ми вийшли до кухні.

До речі, відносно гостювання у нас, я була абсолютно права! Мама не поспала з нами лише одну ніч, спробувала допомогти з купанням, а потім взяла свою валізку та й кинулась додому, на Прорізну. Вона мотивувала це тим, що заважає нам милуватися одне одним, а ще їй конче потрібно поспілкуватися з подружками та проінспектувати власну квартиру. Не важко здогадатись, що спротиву їй ми не чинили!

З цією щасливою напастю ми, здається, справились. Та вже кілька днів не могли знайти майбутню хрещену маму Мірчика. З часів неймовірного зближення, Вероніка телефонувала по кілька разів на день і заливалась соловейком. Вона весь час дізнавалась: як наші справи й розповідала про себе щось новеньке. А на тепер зв’язок наче завмер. Оскільки ми були невідкладно зайняті малесеньким синочком, то якийсь час ще чекали, але ця незвична ситуація починала напружувати. Я знайшла в мережі контакт нічного клубу і зателефонувала:
– Це Голлівуд?
– Ні, це лівобережний Київ! – розсміялись на тому кінці. – Так, перепрошую! Ви дійсно зателефонували в найкращий нічний клуб міста – Голлівуд. Слухаю Вас уважно, – продовжувала невиховано жартувати дівчина в трубці.
– Розумієте, у вас працює моя подруга Матвієнко Вероніка і я маю її особистий контакт та він вже кілька днів не відповідає. Можете, щось сказати з цього приводу?

Те, що я почула здивувало ще більше, бо дівчина відповіла так:
– А, Ви про цю хвойду! Та втекти від нас хотіла, але ж старі гріхи не пускають...
Потім я почула шурхіт в трубці і зв’язок обірвався. Мабуть дівчині там натякнули, що вона бовкнула зайвого, а на цивілізоване прощання з такого закладу розраховувати, скоріше за все, не варто.
– Богданчику, здається з Веронікою біда, – сіла я на стілець і загіпнотизовано тримала телефон у руці.
– Маленька моя, от тільки цього зовсім не треба, добре? – наче коршун глянув на мене Богдан і розправив свої широкі крила. – Ти ж нашу крихітку повинна годувати. Тому, будь ласка не хвилюйся, я все зроблю. Є в мене вже деякі київські напрацювання в подібній сфері. Не сумуй ні про що та поїж. Скоро, наче вихор, примчить моя теща. Тоді я від’їду в офіс та спробую все з’ясувати. А що саме вони тобі сказали?
– Що Ніка хотіла від них піти, та її старі гріхи не пускають…
– Златочко, абсолютно прогнозована ситуація, як для такого бізнесу. Не бійся, розберемось. Я ж теж не в пісочниці ці роки провів. Давай трішки поїмо і ти поспиш, – як професор на лекції розкладав все по поличках мій коханий.
– А ти? Чому ти зі мною не хочеш спати вдень? – надула я свої губенята.
– Тому, що я хочу з тобою всього, що робив і не робив... Чуєш, всього! Але ж ще ніяк не можна. Та це нічого. Згадай, що я сказав тобі, коли вперше мені відмовила: «Я вмію чекати».

Тепер я дивилась зачарованими очима на бізнесмена Шеремета, свого прекрасного боса, неймовірно коханого чоловіка, дбайливого тата мого синочка і пригадувала, як інколи в запалі кричала: «Пообіцяй забути все, що було з нами!» А він тільки терпляче посміхався та завжди відповідав: «Ні за що в світі. Обіцяю завжди з тобою бути...»
Богдан накривав на стіл, а я сиділа, підпираючи лице обома руками й розуміла, що віддам йому все своє життя, до останньої краплинки.