Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Коли я виплакала все, що могла, Максін простягнула мені носовичок і горня чаю. Я сперлася на узголів’я ліжка, підібгавши коліна до грудей.

— Не треба говорити, якщо ви не хочете, — тихо мовила Максін. Я вперше подивилася їй просто в очі й побачила в них пекучий біль. — Вибачте мені за той лист, — сказала вона. — Не варто було його надсилати. Треба було, щоб батько сам розповів вам. Я забагато собі дозволила.

Я взяла Максін за руку. Її пальці були крижані.

—Ти завжди була чесна зі мною. І правильно вчинила, що надіслала його.

—Ви зможете коли-небудь мені пробачити? — Сильний акцент додавав Максін уразливості й безпорадності. — І любити мене так, як колись?

Я глибоко вдихнула.

—Я ніколи й не припиняла тебе любити, Максін.

Її очі загорілися. Ніби це все, що вона хотіла знати.

—А тепер з’їжте сендвіч і розкажіть про тропіки. Я відчуваю, що там з вами відбулася важлива історія.

Узявши croque monsieur, я кивнула й почала розповідати свою історію. Ну, принаймні дещо з неї.

* * *

Наступного ранку хмари розбіглися, і на небі вигулькнуло червневе сонце. Мені стало легше на душі.

Доброго ранку, Антуанетт, защебетала Максін з кухні. —

Я всміхнулася і сіла поруч із татом. У тарілці чекали свіжі овочі, тости з маслом та омлет. Справжній бенкет порівняно з армійським пайком.

Максін зняла фартух і сіла за стіл з нами. Тато цмокнув її в щоку, і я усвідомила, що я ніби й прийняла їхнє кохання, але до нього ще доведеться звикати. Як це все переживає мати?

—Тату, — обережно запитала я, — чи є якісь новини від мами?

Максін поклала виделку. У кімнаті стало душно й незручно.

—Так. Вона в Нью-Йорку. Ти й сама це знаєш, адже вона тобі писала. — Пошукавши щось у кишені, він дістав аркуш паперу. — Можеш зателефонувати їй на цей номер. Вона хотіла б, щоб ти приїхала в гості. Коли будеш готова.

Я згорнула зім’ятий аркуш і поклала його біля тарілки. Мати напевно ходить на модні покази та купує сукні. Та чи щаслива вона?

—Зранку телефонував Джерард, — поспішно змінив тему тато.

— І?

— Він заїде по обіді.

Мої руки мимоволі торкнулися медальйона, чекаючи на знак.

—Гаразд. — Я мигцем глянула на Максін, шукаючи підтримки. — Я зустрінуся з ним.

Максін усміхнулася, підтверджуючи, що я чиню правильно. Перший крок, щоб розібратися в цій новій реальності, — поглянути в очі Джерарду й віддати данину життю, яке ми планували провести разом. Я погладила підмізинний палець, на якому раніше мешкала заручна каблучка, і зітхнула.

—Добре, — сказав тато, розгорнувши газету. — Я сказав йому приїхати о другій.

* * *

Я чула, як під'їхали його машина. А потім кроки біля дверей. Я вся похолола. Що йому казати? Як поводитися?

До кімнати заглянула Максін.

—Він приїхав, Антуанетт, — тихо мовила вона, махнувши рукою в бік сходів. — Ви готові?

Пригладивши зачіску, я вийшла в коридор.

—Готова, — запевнила сама себе.

Одна сходинка. Друга. Я почула голос Джерарда, що перемовлявся з татом у вітальні. Так близько — моє серце несподівано затріпотіло. Третя сходинка. Четверта. Голоси стихли. П’ята. Шоста. І я побачила його внизу. Джерард дивився на мене так закохано, так уважно, що я не могла відірвати від нього погляду.

— Енн!

—Джерарде! — Мій голос ледь надломився. Його лівиця звисала в бежевій пов’язці.

—Ти ще довго збираєшся там стояти? Іди сюди й поцілуй зраненого солдата.

Я засміялася, збігла сходинками, обійняла Джерарда та поцілувала в щоку. Тіло діяло на автоматі, по старій пам’яті.

Тато прокашлявся і кивнув Максін:

—Ми залишимо вас удвох. Вам точно знайдеться про що поговорити.

Джерард узяв мене за руку та провів до дивана у вітальні, а тоді повернувся зачинити двері здоровою рукою.

— Передати не можу, як я за тобою тужив, — мовив він, сівши поруч.

Я і забула, який він гарний. Надзвичайно гарний.

—Вибач, що я так рідко писала.

—Нічого. — У його голосі було стільки любові. — Я знав, що ти заклопотана.

Чи пробачив би він мовчанку так легко, якби знав справжню причину?

—Твоя рука, — мовила я і ніжно торкнулася його плеча, але одразу відсмикнула долоню. — Ох, Джерарде! Тато казав, що вона може залишитися паралізованою.

Він знизав плечима і глухо мовив, не підводячи очей:

—Я мав померти там. Усі інші загинули. Усі, крім мене. Не розумію, чому я залишився живим.

Джерард повернувся з тягарем на серці, як і я. От тільки його тягар благородний.

Він узяв мої долоні в здорову руку й раптом завмер, не намацавши каблучки на підмізинному пальці.

—Джерарде, я...

Він похитав головою.

—Не треба пояснень. Для початку вистачить того, що ти тут. Ти повернулась.

Я поклала голову йому на плече.

Вересень 1944 року

—Повірити не можу, що я виходжу заміж, — сказала я, приміряючи білу шовкову сукню, яку мати привезла з Франції ще до початку війни.

—Вона тобі дуже личить, Антуанетт, — мовила Максін, підколюючи корсет булавкою. — Швачка тільки трохи забере отут. Ти схудла?

—Це все нерви, — я знизала плечима.

—Тебе щось тривожить, люба? Ти знаєш, що можеш усе мені розповісти.

Проте я не встигла дати відповідь: задзвонив телефон.

— Я візьму, — поквапилася на кухню я. — Мабуть, це Джерард.

Я схопила телефон.

—Привіт, — задихавшись, випалила я. — Вгадай, у що я вдягнена?

У слухавці затріщали перешкоди.

— Енн? — знайомий жіночий голос. — Енн, це ти?

—Так, це Енн. Хто це?

—Це я, Мері.

— Мері! О боже, як ти?

—Усе гаразд. У мене мало часу, тому не зволікатиму. На жаль, я телефоную з поганими новинами.

Я відчувала, як блідну. Мері. Погані новини.

—Що трапилося?

—Я в Парижі, — відповіла вона. — Приїхала до Едварда, але це тема для окремої розмови. Ти, певно, чула, що Париж звільнили.

—Так. — Я досі не могла повірити, що розмовляю з давньою подругою.

— Енн, це неймовірно. Союзники в місті. Ми вже думали, що цього ніколи не трапиться. Та я телефоную сказати, що сьогодні зустріла у військовому шпиталі Кітті, і...

Я часто згадувала Кітті, особливо тепер, коли наближалася дата весілля. Її ім’я знову роз’ятрило рану в моєму серці.

—Мері, з нею все гаразд?

—Так.