Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Так, — ледь мовила я. — Чую.

—Він у шпиталі, — вела далі Мері. — Поранений. Він був у складі Четвертої піхотної дивізії, яка штурмувала місто. Його батальйон потрапив у найгарячішу точку. Більшість солдатів загинула, він дивом вижив.

—Господи, Мері, настільки все зле?

—Я не певна, але... Здається, що... Енн, йому недобре.

— Він при тямі?

Лінія знову затріщала.

—Мері, ти чуєш мене?

—Так, чую. — Її голос лунав десь здалеку. Зв’язок міг урватися будь-якої миті. — Приїжджай. Тобі треба побачити його, перед тим як...

—Але як? — розгубилась я. — Авіасполучення обмежене. До Європи не дістатися.

—Є один спосіб. Маєш папір і ручку?

Понишпоривши в шухляді, я витягнула нотатник, підписаний маминою рукою. Аж раптом усвідомила, як за нею скучила. Я вже понад рік удома, але досі не з’їздила до Нью-Йорка її навідати.

—Готово, — озвалась я.

—Запиши код, — сказала Мері. — А5691К9НС.

—Що це?

—Дорожній код дипломатичної служби. З ним ти зможеш сісти на корабель, який через чотири дні вирушає з Нью-Йорка в Париж. Коли прибудеш, одразу їдь до мене. Бульвар Сен-Жермен, три, сорок п’ять.

Я нашкрябала адресу на аркуші й похитала головою:

—Гадаєш, це спрацює?

—Так. Якщо виникнуть проблеми, кажи, що ти від Едварда Натона.

Моя рука міцно стискала слухавку, наче щоб утримати зв’язок.

—Дякую, Мері!

Але лінія погрузла в перешкодах. Розмова урвалася.

* * *

—Джерарде, я мушу тобі зізнатися, — сказала я за вечерею. І відсунула тарілку вбік. Навіть смажений лосось із молодою картоплею не викликав апетиту.

—Ти нічого не їла, — спохмурнів він.

Джерард сидів навпроти мене в стильному сірому костюмі. Війна справді перетворила «Кабана-клаб» на місто-привид без гамірного натовпу й завіси сигаретного диму. На сцені грав одинокий саксофоніст. Бути тут здавалося зрадою — зрадою тих, хто загинув на війні або просто зараз боровся за життя в шпиталі. До горла підступив клубок.

— Що таке, кохана? — перепитав Джерард, витираючи кутики рота серветкою.

Я глибоко вдихнула.

—На Бора-Бора я зустріла одного солдата. Я... Я...

Джерард міцно заплющив очі й похитав головою:

—Не треба. Я не хочу знати.

—Гаразд, — кивнула я. — Та є одна справа, яку я мушу вирішити до весілля.

—Яка?

—Мені треба поїхати. Ненадовго.

Джерард не заперечував, хоча йому було боляче.

—І коли ти повернешся, то знову станеш собою?

Я пильно глянула йому в очі.

—Мені треба поїхати, щоб це зрозуміти.

Мої слова завдали Джерарду болю, і він відвів погляд. Ліва рука безвольно звисала. Він не любив надягати пов’язку, коли ми йшли в люди.

— Енн, — мовив він. Голос затремтів, але Джерард прокашлявся й опанував себе. Він ніколи не плакав. — Якщо без цього ніяк. Якщо є надія, що ти знову кохатимеш тільки мене, я зачекаю.

Розділ 14

Наступного ранку тато привіз мене на вокзал. Попереду чекала довга дорога до Нью-Йорка, але іншого виходу не було. Там я проведу день з матір’ю, а тоді сяду на корабель, про який говорила Мері. Я молилася, щоб Вестрі протримався до мого приїзду. Стільки всього треба йому сказати. І стільки всього хочеться почути у відповідь. Чи жевріє ще іскра кохання в його серці? У моєму — так.

—Твоя мама знетямиться з радощів, коли ти приїдеш, — сконфужено сказав тато. У нього завжди такий вигляд, коли мова заходила про матір. Якщо зважати на їхні стосунки, уживати в одному реченні слова «мама» та «радощі» — це з його боку не дуже справедливо. Але я вирішила не присікуватися.

—Адресу маєш? — перепитав він.

—Так. — Я помахала сумочкою, у якій лежав квиток і материна адреса.

— Гаразд. Візьми з вокзалу таксі й одразу їдь до її квартири. Будь обережна, доню.

Я всміхнулася.

—Тату, здається, ти вже забув, що я майже рік прожила в зоні бойових дій. У місті я вже якось дам собі раду.

Він усміхнувся у відповідь.

— Звісно, люба. Попередь телефоном, коли повернешся, і я заберу тебе з вокзалу.

Я поцілувала його в щоку й сіла в поїзд. Забравши квиток, провідник показав мені невеличке купе, де наступні два дні я буду наодинці їхати через всю країну.

* * *

Коли потяг зупинився на центральному вокзалі, уже смерклося. Навколо іскрилися вогні великого міста. Важко собі уявити, що мати знайшла нову домівку в цьому зухвалому місті, такому несхожому на Сіетл.

Вийшовши з поїзда, я стиснула в руці валізу й рушила крізь людський лабіринт. Жінка, яку обсіла зграя дітей. Чоловік з мавпою, що грюкає крихітними тарілками. Сивий волоцюга підняв капелюх і пробурмотів щось незнайомою мовою.

На вулиці під вокзалом чекало море таксі. Я піднесла руку, і мене помітив чорношкірий водій. Він кивнув і махнув на заднє сидіння.

Відчинивши дверцята, я заштовхнула поперед себе валізу. У салоні пахнуло цигарками та пліснявою.

—Мені потрібно на... — я звірилася з адресою на аркуші, — Мангеттен, 57-а вулиця, будинок 560.

Водій задумано кивнув.

Я виглянула у вікно — в очах все розпливалося. Блимали вогні різних кольорів: зелені, червоні, рожеві, жовті. Моряки в парадній білій формі залицялися до дівчат. Блондинки, брюнетки, високі, приземкуваті. Війна ще не закінчилася, але ми наближалися до перемоги. Це відчувалось усюди: від тихого передмістя Сіетла до яскравих вулиць Нью-Йорка.

Будівлі за вікном миготіли та змінювалися, наче кадри кіноплівки. Але в цьому фільмі я почувалася чужою і самотньою. Таксі нарешті зупинилося посеред вулиці на шість смуг.

— Приїхали, міс, — сказав таксист. Узявши гроші, він витягнув з машини валізу та вказав на цегляний будинок з лискучими червоними дверима.

—Дякую.

Я піднялася сходами, подзвонила у двері, і за кілька секунд їх відчинила мати. Була майже одинадцята, але вона стояла у дверях, одягнена в червону сукню з оголеними плечима. На обличчі вечірній макіяж. У руці вона недбало тримала склянку мартіні.

—Енн! — зойкнула мати й обійняла мене рукою з ідеальним манікюром. Склянка нахилилась, і з неї випала оливка.

Мати ступила крок назад і хитнулась. Я кинулась її підтримати.

—Дай-но подивлюся на тебе, — неприродно весело вигукнула вона і, змірявши мене поглядом, схвально кивнула. — Тропіки пішли тобі на користь, люба. Ти кілограмів п’ять скинула.

—Ну... — усміхнулась я.

—Заходь-заходь! — Мати рушила