Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Чому люди не літають, як птахи? Зараз би розбігся, розправив крила і… Стоп! А чому б і не спробувати? Думка, звичайно, ідіотська, але іншої все одно немає. Як і часу на обмірковування. Характерне дзижчання сервоприводів дрона наближається з кожною секундою.

— Сашка, за мною… Бігом!

Перестрибувати через завали перетвореного на щебінь бетону, щедро утиканого іржавими прутами арматури, що стирчать на всі боки, не найлегша справа, але обходити довго, а у нас в запасі хвилина-дві, не більше.

Кулею промайнули через чотири квартири, буквально відчуваючи спиною, як в неї спрямовуються лазери дронів, я підбіг до флаєра і тицьнув йому в бік картку ключа-ідентифікатора. Щілина виникла без затримок і поруч із рукою. Ще одна дорога мить, і дверцята модуля слухняно відійшли вбік.

— Залазь!

Цього разу дівчина не ворухнулася. Стояла, наче вкопана, і тільки ротом плямкала.

— Це, це…

Немає часу пояснювати. Ступнув назад, схопив за плечі і буквально закинув її усередину. Добре, що легка і дрібна, інакше міг би не впоратися. Проштовхнув на дальнє сидіння, потім застрибнув сам і, не гаючи жодної секунди, зачинив дверцята.

Ф-фу… Встигли. Тепер можна й дух перевести. Якщо мої розрахунки вірні.

— Лео, Леоне… — тихо прошепотіла Сашка. — Це ж десантний модуль Хантерів? Я такий на картинках бачила.

— Так…

— А як ти…

— Довго розповідати.

— Лео… — дівчисько дивилося на мене, наче на привид. Або щось ще неймовірніше, на кшталт бісквітного торта розміром із неї саму. — Розкажи.

— Потім…

Я не набивав ціну, просто на моніторі зовнішнього огляду з'явився перший дрон. Апарат засік знищеного карателя і підлетів до нього. А ще кількома секундами пізніше зі сходового отвору на дах потужним стрибком вискочив інший андроїд, стискаючи в обох руках випромінювачі.

Робот крутнувся навколо себе, скануючи весь доступний простір і шукаючи ворога.

Температура процесора загиблого андроїда вказувала, що бій відбувся щойно, а це означає — супротивник поруч.

Коли фасетні очі новоприбулого робота ковзнули по флаєру, я мимоволі втяг голову в плечі і втиснувся в крісло, чекаючи чого завгодно. Аж до серії плазмових імпульсів, випущених у наш бік. Але флаєр андроїда не зацікавив. Робот продовжив повертатися і вже через кілька секунд стояв до нас спиною, виглядаючи щось у протилежному кінці будівлі.

— Лео… — Сашка говорила так тихо, що я скоріше читав по губах, ніж чув. — Він нас не бачить?

Жінки неповторні в плані ставлення очевидних питань, особливо в стресовій ситуації, тому, щоб не потрапити під лавину подібних перлів, я зробив суворе обличчя і притиснув палець до губ.

— Тссс... Ні звуку.

Дівчина зрозуміло закивала, але зразу зробила великі очі і тицьнула пальцем перед собою. Подивився туди, і бластер сам стрибнув мені в долоню: до флаєра наближався один із трьох дронів, які досліджували будинок разом із карателем.

Апарат підлетів практично впритул і завис буквально перед передньою панеллю, ніби намагався зазирнути всередину. Я сидів, затамувавши подих і, обливаючись потім, дивився, як об'єктиви камер цілилися мені прямо в обличчя. Жахливе видовище… Наче сама смерть у вічі зазирнула. Маячня, звичайно... Не міг він нічого побачити крізь непроникну для випромінювання всіх видів обшивку орбітального модуля, але це я мозком розумів, а серце мало з грудей не вистрибнуло.

— Мамочко! — пропищала Саша, з силою стискаючи мені руку, і я, розуміючи, що ще секунда, і дівчисько заверещить, повернувся до неї, притягнув до себе і міцно поцілував розкритий для крику рот.

Допомогло. У кожному разі, тиша збереглася. Та й Сашка не особливо чинила опір. Тільки очі витріщила. А відштовхнула лише після того, як почала червоніти від нестачі повітря.

— Ти навіщо? — пробурмотіла здивовано, трохи віддихавшись і вже не особливо звертаючи увагу на дрон.

— Не сподобалося? — спитав я у відповідь, полегшено дивлячись, як робот, так нічого й не роздивившись, піднімається вгору.

— Не знаю… Це мій перший поцілунок… із чоловіком, — уточнила Саша. — Нема з чим порівнювати.

— Мені також, — кивнув я. — Із чоловіками жодного разу не цілувався.

— Іди, ти… жартівник доморощений… — легенько штовхнула мене ліктем у бік дівчина.

— Ну, ну… не хулігань. Бо висаджу.

У відповідь Сашко лише пирхнула. Мовляв, налякав їжака…

Налякати, не налякав, а подумати, що робити далі, треба. Дрони на той час обстежили периметр і знову злетілися до андроїда. Той, у свою чергу, завмер над поваленим побратимом і не робив жодних дій. Схоже, чекав команди, чи підкріплення. При цьому каратель тримав зброю спрямованою в наш бік. У сенсі, у бік флаєра. Можливо, випадково, оскільки нічого більше, варте хоч якось уваги, на даху просто не було. А, може, навмисне. І цей варіант мене аж ніяк не влаштовував. Ситуація, як не крути, не на нашу користь.

Якщо закликати логіку, якою просто повинен користуватися робот, чи його оператор, то що ми маємо? Убито сержанта, знищено два дрони. Причому, один сьогодні. Засідка на даху будинку теж. До того ж останній бій із андроїдом гарантовано зафіксований. Тобто, якщо сам момент пострілу і міг залишитися за кадром, то нас із Сашкою точно бачили. Питання, куди поділися з даху висотки двоє людей? Якщо зістрибнути вниз вони не могли, а ніякого укриття тут немає? Окрім флаєра... Висновок — треба оглянути флаєр. Розкривати його лазером довго, та й казенне майно псувати шкода. Простіше, дочекатися фахівця зі зламування замків або посильного з дублікатом ключа.