Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– До речі, ми зранку забули, то я уже подивився – все там у тебе добре, радісно сяє зеленим, значить, росте і розвивається. І вгорі теж усе ок. – хитренько посміхаючись сказав Макс.

– Ой, як добре – Таня полегшено посміхнулася, – а то я все одно переживаю, раптом що... А що значить “вгорі”? – дівчина повернулася до почутої фрази.

– Ну... груди залишилися такими ж хвилююче прекрасними, не змінилися у зворотний бік... хоча вони й раніше були чарівними... – Макс вдавав, що філософськи задумливо розглядає цю саму хвилююче-прекрасну частину її тіла.

– Ах ти ж... – обуренню дівчини не було меж, – я тут хвилююся, а він... роздивляється... Хоча зачекай, а як це ти побачив і оцінив? Я ж не роздягалася... – тут вона на мить сама задумалася.

– А мені вже й не потрібно... я ж бачу тіло, шкіру і таке інше... одяг тут не заважає, – Макс посміхався на весь рот.

– Ах ти ж... – знову почала заводитися дівчина, але Макс її перервав.

– Все, амазонко, досить. Я пожартував. Насправді все в тебе дійсно добре. І не сходь із цієї думки. Давай-но я проведу тебе до будинку, а то мало що, однаково на роботу нам уже не потрапити. Я-то хоч віддалено ще можу попрацювати, а ось твої дівчата у відділі сьогодні без тебе розслабляться. Ще в мене наполегливе прохання – нікому нічого не кажи. Інакше мені капець, розумієш?

– Здогадуюся... не турбуйся, у таких справах я зовсім не схожа на більшість жінок – не балакуча.

Таня підхопила його під руку, і вони, весело базікаючи, пішли тротуаром. Підходячи до її будинку, Макс відчув, що рука дівчини напружилася. Він запитально глянув на неї й одразу відчув її розгубленість, деякий страх і... і надію. Біля її під’їзду стояв чоловік років тридцяти, по простому вдягнений із добрими очима на сумному обличчі. Від нього здалеку відчувався запах деревини, смоли, лаку та ще всякі інші запахи столярної майстерні. “Напевно, так пахне всяка деревина після обробки”, – вирішив Макс. А ще несподівано пахло квітами. Ніжно й тонко. Різними.

– Це він? – запитав Тетяну. Та коротко кивнула.

– Знаєш, мені здається, він непоганий хлопець. Постарайся зараз думати серцем, а не емоціями. Він пахне квітами і деревом…

– Квітами? – Таня здивовано подивилася на нього.

– Квітами. Він що – столяр?

– Червонодеревник, причому класний.

– От і чудово. Іди, негоже людину так ображати. Або розмовляйте, або прощайтеся. А ось так тримати його на відстані не гарно.

Але тут Віктор сам підійшов до них, Макс було напружився – одні розбірки в нього вже були, але злості чи загрози від чоловіка не відчувалося, вигляд у нього був абсолютно мирний і Максим розслабився.

– Таня... Танюша... – Віктор був напружений і схвильований. – Мені треба тобі сказати... вислухай мене. – Попри очевидне хвилювання, він був твердий і впевнений.

– Говори, – погодилася вона. – Макс, ти не йди, будь ласка.

Віктор розгублено глянув на Максима – той не менш розгублено підняв брову і несподівано для самого себе, по-доброму, підморгнув йому так, щоб Таня не бачила.

– Я хотів тобі сказати все того дня, але ти так несподівано напала на мене, що я розгубився. Розумієш... я просто не чекав, що ти так... Усе дуже швидко... я не встиг сказати... розгубився… Вибач… А ввечері не зміг додзвонитися і вдома тебе не було. Я хотів... я думав... – він збився і на секунду замовк. – Виходь за мене заміж! ось... – випалив нарешті, став на одне коліно і простягнув дівчині розкриту коробочку. Усередині, на червоному оксамиті, чорненим сріблом виблискувала невеличка каблучка з темно-зеленим прозорим камінчиком. Іншу руку він витягнув з-за спини, де весь цей час старанно ховав букет польових квітів…

“А ось і квіти”, – Макс потихеньку зняв руку дівчини зі свого ліктя і дуже акуратно простягнув її Віктору. Таня ж, схоже, навіть не помітила цього руху, вона дивилася на Віктора своїми величезними зеленими очами і щастя, здавалося, струменіло з них, осяюючи все навколо. “Треба ж, усю перелапав, а так і не помітив, що в неї зелені очі... мужик, одним словом. А хлопець просто молодець... Яку ж треба мати душу, щоб ось так застати кохану з іншим під ручку, весело воркуючою, і все одно любити її та вірити в її кохання”... – Макс віддалявся від них дедалі далі й далі, та все ж таки почув уривчастий дівочий видих: “Так... ТАК”!!!

Як добре, коли хтось щасливий, особливо якщо ти хоч трошки до цього причетний.

Настя Нікітіна сиділа в холі Інституту серця. Її батько, відвівши того осторонь, уже з півгодини розмовляв із професором Мединським. Вона бачила, що обидва розхвильовані до крайності, хоча чула тільки уривки фраз.

– А я тобі кажу – не було ніякої помилки, – обурювався Мединський.

– ...мало не угробили... – сердився тато.

– Але ти ж сам бачив... – продовжував Мединський…

І так далі. Учора ввечері вони з батьком так і не поговорили. Хатня робітниця, Ніна Олегівна, так розхвилювалася, що “бідній дівчинці" вдень стало погано, і бігала навколо неї, все підкладаючи смаколики, аж доки та не почала благати. Проте через годину, голод знову здолав “бідну дівчинку” і вона нишком навідалася на кухню знову. Вранці вони поїхали в інститут, де учні Мединського вже не вперше проробляли з нею всі потрібні маніпуляції. Їй зробили кардіограму та УЗД, потім навіщось ще й КТ. Хоча раніше достатньо було кардіограми та УЗД. І тепер з усіма цими папірцями всі вони стояли на вухах. Нарешті, два професори вгамувалися, зайшли до кабінету, а за п’ять хвилин тато вийшов звідти з підозріло поблискуючими очима. Він підійшов до Насті і присів поруч на стілець.