Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

Після довгого дня мамин голос пробуджує мене від глибокого сну.

«Прокидайся, доню, треба їсти», — каже мені мама.

Я відкриваю очі, обережно встаю з ліжка.

«Містер Алехандро піклується про вас, він здається хорошою людиною, поважним, працьовитим і знає, чого хоче», — каже мені мама.

— Мамо мене… — Кажу йому, намагаючись сказати, що я вагітна.

—Він тобі подобається? — питає мама.

«Гей, мамо, що це за запитання?»

«Дочко, коли ти чуєш ім’я Алехандро, твоє обличчя світиться», — каже вона мені.

«Голова болить, я голодний», — кажу йому.

«Ходи доню, давай спустимось на кухню, сядемо за стіл, бо тепер ти наш милий», — каже мені мама.

«Дочко, я просто кажу тобі, що якби Алехандро тобі не було заборонено, я б уже сказала йому вийти за нього заміж», — каже вона мені з усмішкою.

«Добре», — кажу я, встаючи з ліжка, і спускаюся сходами разом із мамою.

Я сиджу за обіднім столом і спостерігаю за моїми батьками, як вони плавно рухаються по кухні. Тепле нічне світло просочується крізь штори, купаючи їдальню в золотистому світінні. Аромат домашньої їжі наповнює повітря, викликаючи спогади про простіші, щасливіші часи.

Моя мати в квітчастому фартусі схиляється над плитою, помішуючи каструлю супу, наспівуючи стару мелодію. Мій батько у властивому йому веселому настрої ріже овочі на центральному острові, час від часу роблячи коментарі, які викликають сміх у моєї матері. Я спостерігаю за ними, відчуваючи себе дещо приголомшеним сумішшю емоцій, які мене оточують.

—Валерія, накрийте, будь ласка, стіл, скатертини, тарілки, столові прибори, серветки? — питає мама, тепло посміхаючись.

«Звичайно, мамо», — відповідаю я, встаючи зі стільця й прямуючи до шафи, щоб дістати тарілки й столові прибори.

Коли я ставлю тарілки на стіл, мої думки знову і знову повертаються до маленької таємниці всередині мене. Здається, вага цієї новини стає все важчою з кожною миттю, і хоча я хочу поділитися нею з батьками, мене зупиняє страх перед їхньою реакцією.

«Смачно пахне, мамо», — кажу я, намагаючись відволіктися, розставляючи столові прибори.

- Дякую любов. Це ваш улюблений суп, курка та локшина. «Я знаю, що від цього тобі стане легше», — відповідає вона, подаючи щедрі порції на кожну тарілку.

Ми сідаємо за стіл, і атмосфера наповнюється комфортною тишею, коли ми починаємо їсти. Батьки обмінюються кількома словами про цей день, але я мовчу, занурившись у власні думки. Кожна ложка супу ніби трохи знімає напругу, але хвилювання все одно залишається.

— Валерія, ти в порядку? — раптом питає тато, стурбовано дивлячись на мене. Ви були дуже тихі сьогодні ввечері.

Я дивлюсь і бачу їхні обличчя, сповнені любові та турботи. Я відчуваю клубок у горлі, але посміхаюся, щоб заспокоїти їх.

— Так, тату. «Я просто трохи втомився», — відповідаю я, намагаючись звучати переконливо.

«Але якщо ти щойно прокинувся, донечко, я думаю, тобі терміново потрібен лікар, щоб тебе оглянув», — каже мені батько зі стурбованим обличчям.

— Усе гаразд, — кажу я батькові, уважно дивлячись на нього.

Батьки обмінюються багатозначними поглядами, але не наполягають. Вони продовжують вечеряти, розмовляючи один з одним на побутові теми. Я почуваюся винним за те, що не можу поділитися з ними своїми новинами, але в той же час я знаю, що мені потрібно більше часу, щоб набратися необхідної сміливості, спочатку щоб врятувати свою дитину та себе, я не хочу, щоб батько Алехандро вбив ми, не зараз.

—Валерія, хочеш морозива після обіду? — питає мама, багатозначно посміхаючись. У мене є ваш улюблений ванільний шоколад.

Згадка про морозиво змушує мене посміхнутися, нагадуючи про радісну мить дня.

— Я б хотів, мамо. «Дякую», — відповідаю я, вдячний за спробу підбадьорити мене.

Вечеря триває, і хоча я не можу не відчувати внутрішньої напруги, тепло присутності моїх батьків і їхня безумовна любов дають мені відчуття комфорту. Я знаю, що врешті-решт мені доведеться розповісти їм правду, але поки що я тримаюся цього моменту спокою та сімейної прихильності.

Після обіду ми допомогли прибрати кухню, а потім сиділи у вітальні, насолоджуючись морозивом під час перегляду фільму. Мої батьки продовжують жартувати та сміятися, створюючи атмосферу нормальності, яка мене втішає. Незважаючи ні на що, я знаю, що я не один і що, коли прийде відповідний час, я отримаю вашу безумовну підтримку.

Коли я лежу на дивані з морозивом у руці, я відчуваю трохи більше спокою. Дорога попереду може бути непевною, але з любов’ю моїх батьків і надією на новий початок я знаю, що зможу впоратися з будь-якими труднощами, які постануть переді мною.

Пообідавши та поласувавши морозивом на дивані, я пішов у свою кімнату, зачинивши за собою двері. Я падаю на ліжко, обіймаючи подушку, а мої думки обертаються навколо новини, якою я ще ні з ким не поділився. Страх і тривога переплітаються, і я знаю, що мені потрібно поговорити з кимось, кому я довіряю, перш ніж ситуація вийде наді мною.

Я хапаю телефон і набираю номер Лаури. Вона завжди була моєю довіреною особою, людиною, якій я можу повністю довіряти. Я чекаю кілька секунд, поки лунає сигнал дзвінка.

— Привіт, Валерія! — Лаура відповідає своїм звичайним веселим тоном. як справи

«Привіт, Лаура», — кажу я, намагаючись тримати голос спокійним. Мені потрібно з тобою поговорити. Це щось важливе.

— Звичайно, Валерія. що відбувається — запитує він, і його тон одразу стає серйознішим.

«Лаура, я відчуваю, що мені загрожує небезпека... окрім того, що я вагітна», — зізнаюся я, відчуваючи клубок у горлі. Але я ще не хочу, щоб хтось знав.