Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Але коли я бачу на екрані телефону світлину Андрія, то дратування миттєво вщухає. Стає навпаки соромно.

Дідько!

Я сама просила його мені передзвонити, тож тепер не можу просто скинути його виклик.

— Вибач, — звертаюсь до Олега, смикаючи за ручку дверей. — Мені треба відповісти.

Тітов, звісно, не радий, що нас перервали. Він здогадується хто може мені дзвонити в такий час, то ж нічого не каже мені. Просто спостерігає, як я виходжу з його машини.

Надворі пізня ніч, і навіть якось морозно. Ховаю шию під комір пальта і шкодую, що не взяла з собою хоча б шарф або шаль.

— Привіт! — голос мій тремтить, ніби Андрій застав мене на місці злочину.

— Привіт, рідна. Вибач, я тільки-но прочитав твоє повідомлення. Чогось мені так тяжко дався переліт до Лондону, то ж я вирішив трохи подрімати. Але то пусте… Краще розкажи мені більш детально, що це ще за робота така, що треба до когось на день народження бігти? Сподіваюся, ти відмовила Тітову?

— Хіба я могла? Там був англійський тренер. Ми мали з ним переговорити з приводу нашого клубу, він у місті лише на кілька днів.

Переказую Андрію усе, що мені розповідав Олег про того Робтона.

— То як усе минуло? — роздратовано питає Андрій.

— Він не приїхав на свято, застудився наче.

Андрій не підвищує голосу, не кричить, але з тону голосу цілком зрозуміло, що мої слова йому геть не до вподоби.

— Яно, ти не хочеш розповісти мені правду?

— Але це і є правда, Андрію, — щоб додати ваги власним словам, я навіть тупаю ногою по асфальту. Ніби він може мене побачити.

— Де ти зараз? Подзвони мені по відео зв'язку.

— Що?

— Увімкни камеру і передзвони мені. Я хочу знати, що ти мені не брешеш. Я хочу побачити, що ти вже вдома.

Слова Андрія мене відверто жахають. До цієї миті я навіть не підозрювала, що він настільки ревнивий та владний.

— Ти знущаєшся, Андрію? Чого раптом ти мені не довіряєш?

— Я просто хочу переконатись.

— Я кажу тобі правду, тому і не буду робити того

. про що ти просиш. Успіхів на засіданні! — миттю скидаю дзвінок та вимикаю повністю телефон.

Безкомпромісний наказ Андрія мене дуже обурює. І хоча я розумію, що мої пояснення цілком можливо здаються вигадкою, бо схоже Олег насправді обдурив мене з цією роботою.

Але який сенс мені брехати Андрієві? Адже правда завжди рано чи пізно спливає на поверхню.

За спиною клацають автомобільні двері. Олег що мене підслуховував? Я маю негайно все з’ясувати. Обходжу позашляховик ззаду та підходжу до Тітова впритул.

— Не соромно підслуховувати чужі розмови? Для чого ти вигадав усі цю нібито «роботу» з пошуку невидимого тренера?

Тітов у властивій йому манері відповідає лише на одне з моїх запитань.

— Я нічого не вигадував.

— Я не вірю жодному твоєму слову, Олеже. Не вірю, що раптова хвороба загадкового Робтона — простий збіг обставин. Сукню теж для нього обирав? А труси? Чи я мала саме ними його причарувати, аби він погодився працювати з клубом?

Мене просто розпирає від люті. Виявляється, я настільки довірлива людина і мене так легко обманути. Хочеться налетіти на Олега із кулаками, хочеться пошкрябати його чарівне личко, аби він більше так не посміхався.

Попри досить відверті та цілком зрозумілі бажання, я лишаюся стояти нам місці та продовжую «бризкати» словами мов отрутою.

— Які ще труси? Про що ти?

— Про ті, які лежали у коробці разом із сукнею.

— По-перше, припини кричати. Вже весь двір перебудила, — Олег киває у бік бабусі,  що стирчить у вікні першого поверху.

Щойно я повертаю голову, як та бабуся-шпіон різко смикає штору та хутко гасить світло.

Взагалі чудово. Ще й головна пліткарка нашого під'їзду все бачила. Завтра про мене гудітиме весь будинок.

— По-друге, я обрав лише сукню. Решту поклали консультанти магазину, після того, як я попросив їх докласти усе, що потрібно для повного комплекту. Жодних трусів тобі я не обирав.

— Гаразд. Вважай, що я повірила, — погоджуюся, аби Олег якомога скоріше поїхав.

Я певна, що на нас вже дивиться не лише бабуся з першого поверху, а й пів району.

Мені для щастя лише пліток в житті не вистачало. І так кожен день трясе, наче я на гойдалці живу.

Крокую до будинку.

— Яно, постривай.

Ігнорую поклик Тітова, йду далі. Зупиняюся вже біля дверей під'їзду і лише тоді обертаюся. Олег так і стоїть біля позашляховика, дивиться мені в слід.

— Їдьте додому, Олегу Юрійовичу. Вже пізно. На добраніч.