Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

У межах ушанування трагедії голодомору та її численних жертв у незалежній Україні було реалізовано чимало пропам’ятних заходів, серед яких — численні меморіали і пам’ятники жертвам Великого Голоду, наукові дослідження, десятки томів опублікованих спогадів очевидців та архівних документів, документальні фільми, тощо. У них раз по раз зринав образ Жінки як уособлення трагедії цілої української нації. Меморіали та пам’ятники часто представляють виснажене чи мертве жіноче тіло, що символізує тотальність втрат, а публікації схильні ілюструвати жахи голодування насамперед жаскими розповідями про доведених до відчаю жінок… Таким чином у суспільній свідомості поступово формується та закріплюється стійка асоціація поміж двома поняттями — жінка і жертва. Жіночий досвід Голодомору нерідко зводять до опису страждань і втрат. Неможливо заперечувати, що українські жінки зазнали усіх жахіть трагедії, та водночас хибним було б вбачати у жінках лише пасивних і безпомічних жертв нездоланних історичних обставин. Проаналізуймо спогади свідків Голодомору, щоб простежити жіночі способи пристосування до надзвичайних умов, жіночі стратегії виживання і навіть форми спротиву в умовах тотального обмеження ресурсів, прав та можливостей, які власне допомогли декому врятувати життя, пережити Голодомор, щоб свідчити про злочин.

Чому варто уважно вивчати саме жіночий досвід Великого Голоду?

Для аналізу саме жіночого досвіду Голодомору є щонайменше три поважні причини. Першим і головним аргументом є домінування власне жіночих свідчень у загальному масиві спогадів очевидців Голодомору: в опублікованих в Україні збірниках спогадів, записаних у межах різних проектів (міжнародних, загальноукраїнських, регіональних і локальних) помітно переважають розповіді жінок (майже 3/4 усіх свідчень). Вочевидь, ці свідчення відображають насамперед жіночий досвід і жіноче бачення тих подій, то ж ігнорувати цей факт неможливо. Додатковим демографічним фактором, що впливає на кількісне переважання саме жіночих спогадів про Голодомор, є значна різниця середньої очікуваної тривалості життя жінок та чоловіків в Україні: для жінок вона становить близько 74 років, а для чоловіків — відповідно близько 62. Крім того, Друга світова війна призвела до значних втрат серед чоловічого населення. Таким чином, серед іще живих свідків Голодомору природно переважають жінки, і на це слід зважати.

Вагомі аргументи на користь вивчення жіночого досвіду Голодомору дає гендерний вимір репресій проти селян, які протидіяли примусовій колективізації протягом 1929–1931 рр., коли селянський спротив набув активних, у тому числі й масових збройних форм. Дослідники підрахували масштаби репресій (арештів, розстрілів, заслань тощо), що засвідчує жорстокість і масовість розправ з бунтівниками. Не згодні на усуспільнення власності селяни зазнавали масових виселень в межах заходів з «розкуркулення»: протягом січня-травня 1930 р. з території України було вивезено понад 20 тис. селянських родин у кількості близько 100 тис. осіб, а крім того вислано близько 15 тис. чоловіків «особливого призначення». Загалом до 10 травня 1930 р., за неповними даними, на території України було розкуркулено близько 62 тис. родин. Частка чоловіків і жінок серед репресованих селян невідома, однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обґрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім’ї та господарем основного майна (землі, худоби, хати тощо), виконуючи представницькі функції від імені своєї родини у громаді, то саме чоловіки становили основну масу тих, хто від імені цілої родини відмовлявся від вступу в колгоспи. Тому логічно було б припустити, що саме чоловіки мали б становити й абсолютну більшість серед покараних владою за спротив колективізації.

Припущення про те, що найвірогідніше репресії влади були спрямовані насамперед проти чоловіків — голів родин, знаходить підтвердження у спогадах про колективізацію та Голодомор, у яких часто згадується про арешт батька за відмову від колгоспу чи під час «розкуркулення», його подальше засудження до ув’язнення, заслання чи розстрілу, тоді як спогади про репресії щодо матері практично не трапляються.

Мого дядька розстріляли… В дядька п’ятеро дітей… вигнали з хати, з дітьми, з усім, хату поваляли, сарай, усе…

(Київщина)

…А нас було у матері п’ять душ, а голод… А батька не було вже, ми без батька остались… Нашого батька посадили в тюрму, і він не вернувся, десь погиб з голоду…

…Тьотку вигнали з дітьми, з п’ятьма дітьми вигнали з хати… І дядька посадили… а тьотка осталася з дітьми… І они всі з голоду померли в 33-му…

…Забрали сільгоспреманент, а з хлівів усю живність… Двір залишився пустим… А батька ще й заарештували за те, шо він куркуль, і відправили в тюрму. Ми з мамою залишились одні, а нас в неї було аж п’ятеро… Потім нас вигнали з хати…

…Батько не знаю де подівся, а мати залишилася з трьома дітками…

(Луганщина)

Часто у спогадах також розповідають про батька, який помер чи то задовго до Голодомору, чи на самому початку голодування (внаслідок стресу після розкуркулення, хронічної хвороби чи від поранень часів Першої світової війни). При цьому спогадів про арешт матері вкрай мало: вони здебільшого стосуються покарання жінок «виправними роботами» (примусовою безоплатною працею) в межах того самого регіону за порівняно незначні провини (як правило, за крадіжку чи приховування продуктів харчування, порушення режиму пересування тощо).

У разі загрози жорстоких репресій щодо голови родини (арешту, розстрілу) існували й інші сценарії: як свідчать спогади, нерідко батько рятувався втечею від потенційного переслідування (виїжджав у місто, в інший регіон), тоді як його сім’я (жінка, діти, старі батьки), як правило, протягом тривалого часу залишалась на попередньому місці. У такому разі чоловік знаходив роботу в іншому населеному пункті (часто — на шахтах Донбасу, у промисловості, на будівництві чи на транспорті). Втікач або підтримував свою родину, періодично передаючи продукти та/або кошти, або ж, облаштувавшись на новому місці, згодом забирав дружину та (не завжди) дітей до себе. Траплялися й випадки, коли після втечі батька контакти з ним переривалися на тривалий час або й назавжди. Саме у сільській місцевості голод лютував найдужче, тоді як у містах і особливо на промислових підприємствах практикували продовольчі пайки і карткову систему забезпечення продуктами працівників, тож рівень смертності у містах