Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Володимир нудно позіхнув. Професор мовчав. У душу його набігала іронія: проти волі згадувалася вчорашня антипатична сцена, якої він був близьким, сусіднім свідком.

— Подивіться на всіх цих людей, що тут погуртувалися, — тяг далі Володимир. — Невже й вам не приходить у голову думка: кожен-кожен із них є ніщо, як результат акту спарування?.. Невже вам не здається, що над головою кожного з них мріє високо в повітрі переплетена в обіймах пара його батьків, au flagrant délit[41], і… наче благодатне ореолове сяйво на іконах… ллється звідти фосфоричний, спермовий дощ… просто на голову кожному з цих людей, що отут стоять?.. Мені зараз здається, що цілий світ — неначе велетенський, колосальний лупанар…

— Такий настрій у вас тягтиметься не більше й менше як три дні, — з начебто байдужною іронічною усмішкою, але навмисне дуже впевненим, тямущим тоном озвався професор. Він, хоч і розумів, що не варто було б пускати цю іронію, та не міг удержатися, бо був проти Володимира трохи вже роздратований.

— Що ви хочете сказати?.. Чому три дні, а не три години і не три місяці? — різко спитав Володимир.

— За три дні… так каже відомий вам фізіологічний закон… те, що ви в своїй любові витратили, мусить поновитися, а тоді і оця ваша tristitia omnis animalis post coitum зникне, — одвітив професор їдовито. Тую вмисну їдовитість зрозумів і Володимир.

— А! Ви підгляділи те, що у мене діялося вчора!.. Нічого казати! По-джентльменськи!..

— Не підглядів, а ви самі зачинили мене на защіпку і не пустили геть із хати! — закипів обурений професор.

— Ну, та байдуже… Humana non sunt turpia[42]… До того ж ви, як поет, повинні признати, що кохатися кожен має право… Але дивіть: самі рекомендуєте кохання, а потім іронізуєте!..

— Вибачайте, Володимире, — роздратованим голосом сказав професор, — я ніколи ані вам і нікому не рекомендував того, що ви звете коханням.

— Jedes Thierchen hat sein Manierchen[43]… Кохаюся, як умію… Та й думаю, що на практиці і в вас не може бути інакшого кохання.

— Несправедливо думаєте!.. На щастя людям, єсть і інакше кохання.

— Ох, яка гордовита мова!.. Чому ж я його не знаю і не розумію, отого «інакшого» кохання?

— Не скажу… Може бути, що ви свої сексуальні сили так уже розтратили, що інакшого кохання й зрозуміти тепер не можете, — саркастично одрізав професор. — Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові.

Володимира взяла злість.

— А ви, ви, співець ідеального кохання!.. Чого ви так до Зої підсипаєтеся?.. Не того хіба, щоб одбути таку саму сцену, яку я відбув учора з Амалією?!

Лаговському з образи сперло дух у горлі.

— Покиньмо усю розмову, — сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. — Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами… Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!

— «Такі інстинкти»… Гм!.. — глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова… — «Інстинкти»… Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди… А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»…

Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його:

— «Трапезундська вдовичка»… — це ж і справді об’єктик непоганий… і на вас дивиться вона дуже масними очицями… Якби я був на вашому місці, в нас діло давно б уже дійшло до пуття. Але ви, хоч і бажаєте її, ждете, щоб вона вам сама на шию кинулася… Що ж!.. Може бути, що й ця тактика…

— Годі! — твердо сказав професор, не давши йому доказати. — Я не дозволю ані собі, ані вам балакати на цю неблагородну тему!.. Коли ви хочете, щоб ми були й далі приятелями, то не поновляйте ніколи цієї теми… Та ходімо краще додому…

Володимир ущух, але тепер його брала чималенька злість проти Лаговського. Пішли вони з пристані додому. «Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда!» — іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами. А Лаговський, що мовчки ішов поруч Володимира, тож само сердився. Він захотів був вивірити себе, невже Володимир справедливо витолковує його приязнії відносини до Зої; але як спробував на момент уявити собі Зою в такій позиції, як Амалію, то йому стало так соромно, що аж гидко. «Це брехня й клевета на мене, — твердо вирішив він, — всі мої помисли чисті й ідеальні… Та це знає й Володимир, а тільки дражнить мене».

Вони все йшли мовчки та й мовчки і вже мали б підійти додому. Теє мовчання лягало прикрою тяготою на професора, бо хоч і Володимир набалакав йому чимало прикростей, але й професор не міг забути того факту, що іронізувати почав перший сьогодні не Володимир, а таки він сам.

— Слухайте, Володимире, — перервав він нарешті мовчанку, пожертвувавши свою амбіцію і бажаючи тільки помиритися з Володимиром. — Ви мені вибачте, коли я вам щось сказав грубо або нервовим тоном. Я іноді й не хочу нічого справді образливого сказати тому, з ким балакаю, — а слухачеві з мого тону здається, ніби я аж киплю ненавистю проти нього… Що й ви своєю дорогою наказали мені сьогодні дечого дуже образливого, на це я не хочу вже звертати уваги, бо ви сьогодні не в гуморі… а хочу тільки, щоб ви на мене за мої слова не сердилися… Не треба нам сваритися… Нехай собі й не багато буде в нас спільних поглядів, все ж не сварімося більше, живімо між собою мирно… Та й чогось спільного між