Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Коли я повернувся, щоб піти, Симона схопила мене за руку й надто міцно стиснула.

— Добре, що ти тут, Ерне. І приємно бачити, як ти знову розмірковуєш і пишеш. Я пишаюся тобою. Справді. І хочу, щоб ти написав цю книжку. Але просто, знаєш, не втягуй у це мене, гаразд?

Це було більше вимогою, ніж проханням. Я кивнув радше із зобов’язання, ніж на знак згоди, але, здається, їй це сподобалося.

— О, це правильно, хлопче. Крім того, якщо ці події стануть книгою, тобі варто буде її трохи оживити. Не обов’язково, щоб усе було правдою. Додай романтики. Я отримала твій список зі структурою. Здається, ця поїздка поки що доволі добре відповідає його пунктам. Представити всіх підозрюваних і їхні мотиви — це чудово, але тобі, мабуть, потрібно вже додати троху екшну. — Я був здивований, що вона зберегла мої нерозбірливі нотатки, не кажучи вже про те, що сприйняла їх серйозно. Її очі сяяли від хвилювання. — Що тобі потрібно, друже мій, так це друге вбивство.

Вона не помилялася. Ми не надто далеко від позначки в шістдесят тисяч слів, а це означає, що для мене підготоване ще одне тіло. Не те щоб реальний світ залежав від моєї схеми написання художньої літератури, але досі здавалося, що він надто прив’язаний до моїх бажань щодо цієї книжки. Я приписав це космічній удачі.

Я думав про слова Симони, коли махав Джульєтт. Коробка в моїй кишені терлася об ногу. Я не міг прикликати ще одне тіло — насправді мені було б краще цьому запобігти, — але влаштувати романтику було мені до снаги.

Симона була напрочуд відвертою. Я відчув, що багато дізнався про Мактавіша. Та лише згодом я дізнався, що вона мені щойно збрехала. Двічі.

Дві брехні Симони Моррісон — як хочете.

Розділ 19

Влаштувати романтику було мені до снаги.

Я повторював це як мантру подумки, підходячи до Джульєтт, доки не зрозумів, що налаштувався так рішуче, що буквально марширував. Я спробував іти більш невимушено, наче прогулювався, але в результаті просто захитався, наче мені сідло натерло.

— Перебрав? — Джульєтт захихотіла.

— О, я бачу свого чоловіка, — сказала Гаррієт таким тоном, ніби знала про нашу із Джульєтт нещодавню сварку. — Краще зупиню його, поки те саме не зробив. — Гаррієт поспішно й тактовно відійшла.

Ми із Джульєтт лишилися наодинці. Вона серйозно поставилася до дрес-коду й мала чудовий вигляд у помаранчевій сукні до колін: без складок, акуратно випрасуваній. Ми були під найяснішим зоряним небом, яке я коли-небудь бачив, на половині маршруту однієї з найвідоміших залізничних подорожей у світі, посеред природних див пустелі. Усе мало бути ідеально. Натомість відгомін нашої суперечки нависав над нами дужче за яскраві зірки. Попри те, що ми провели день у яру, я все-таки мав сказати, що мені шкода. Мені бракувало хоч трохи зефіру, щоб було чим зайняти руки.

— Гей, — сказав я.

— Гей.

Доволі справедливо. Вона хотіла, щоб я це заробив.

— Про що ви говорили? — Я кивнув у бік Гаррієт.

— Про чоловіків.

— О. Щось хороше?

Як знає будь-який жонатик, який це читає, інколи ваші запитання вже містять відповідь.

— Вибач, якщо я захопився, — сказав я.

Вона глибоко вдихнула.

— Якщо?

Я спробував іще раз.

— Вибач. Я трохи захопився.

— Досить. — Вона всміхнулася й узяла мене за руку. Відкинула голову назад. Я наслідував її приклад, і ми деякий час стояли пліч-о-пліч, дивлячись у ніч. — Я не хотіла бути такою негативною. Я рада, що ти схвильований. Рада, що в тебе є потенціал для ще однієї книги. Але я також хочу, щоб ти був тут, зі мною. Якщо ти витрачатимеш забагато часу на пошук підказок, то пропустиш зірки.

— А що, як зірки і є підказкою? — запитав я.

— Твоя правда. Це зробив Стрілець.

Я не знав, яке сузір’я було Стрільцем, але все одно трохи пошукав.

— Я кохаю тебе, ти ж це знаєш?

— Знаю. І я тебе кохаю.

Моя рука намацала коробку в кишені й потерла її крізь тканину.

— Гадаю, ми могли б проводити більше часу разом.

— Це гарний початок. — Вона думала, що я досі перепрошую за те, що втік і граюся в детектива.

— Я мав на увазі щодня.

— Ми разом застрягли в поїзді. Думаю, що ми матимемо вдосталь часу разом.

— Ну, ми не так багато бачили одне одного в першій половині подорожі.

— І чия в цьому провина?

— Я не про… Слухай, я намагаюся сказати щось інше. Я зробив би все для тебе.

— І я зроблю для тебе все, Ернесте. Ти добре почуваєшся?

— Ти — мій дороговказ.

Вона перевела погляд із зірок на мене.

— Про що ти, в біса, говориш?

Я впав на одне коліно. Чи тому, що не знав, що ще зробити, чи тому, що все йшло так погано, що мене баланс підвів, — остаточно я це ще не вирішив.

— Боже мій, — сказала вона.

— Я знаю, що ми не дуже використали цю поїздку. Я був неуважний, і ми мало бачилися. Я не зміг доєднатися до тебе під час екскурсії ущелиною, а тоді не спав, коли ти рано лягла… — Я зробив паузу. Мені майнула думка.

— Це доволі довгий пролог для людини, яка їх не любить, — сказала Джульєтт.

— Ти вчора ввечері відразу пішла спати?

Її рот кілька секунд утворював безмовні кола.

— Це те, про що ти запитуєш мене, вставши на одне коліно?

— Ні, випадково вирвалося. Просто ти сказала, що зробиш будь-що для мене.

— Боже мій. — Це було зовсім інше «Боже мій», як порівняти з першим. — Ти… допитуєш мене?

— Ні. Вибач, я хочу спитати…

— Мене не хвилює, що ти хочеш спитати. Мене цікавить, що ти спитав. Ти перевіряєш моє алібі?

— Просто спало на думку.

— Ти таки його перевіряв.

Це було не запитання.

Люди за столами помітили, що я опустився на одне коліно. Я міг сказати, що вони почали повертатися й спостерігати. Вони були надто далеко, щоб почути наші слова, і їм могло здаватися, що все йде краще, ніж насправді. Вони утворили групки підтримки. Вітер доносив їхній шепіт, що нагадував звук хвиль, які розбиваються об берег.

Гаразд, дивіться. Я не пишаюся тим, що має статися. Але обіцяв вам правду, дурість тощо, тому я втримався від бажання змінити себе на більш, скажімо так, свідомого персонажа.

— Я ж насправді не підозрювана? — спитала Джульєтт.

— Ну, всі підозрювані.

— І ти?

— Ну… ні.

— Чому?

— Бо я оповідач.

Вона скинула руками, але усвідомила, що всі спостерігають за нами,