Читати книгу - "Биті є. Макс"

Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці – очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все – гімно.

– Що з тобою?

– Нормально, – аж надто спокійно відповів Макс.

Стояв навпроти батька, обніматися не поспішав. «І що йому розповідати? – думав. – Як майже добу після нічної пожежі все брьохав і брьохав невідомо куди, аж доки не впав. Як жер усе, що бачив на землі, порізав язик корою, ковтав кров і уже не мріяв підвестися. Як таки встав, зробив кілька кроків і поринув у чорноту. Як отямився у хаті незнайомих людей – з гарячою головою, глухим тоскним кашлем і вселенською тугою в серці. Як мама везла «швидкою» до Києва під крапельницею. І хоч уже десять днів спливло, а він і досі…»

Закашлявся. Хіба тато зрозуміє? Тато… смерті не бачив!

– Чаю? Кави? Ти нині повернувся? – запитав увічливо.

– Ну… Пригости вже чим-небудь, – Сердюк-старший насторожено усміхнувся – та що тут із ними?! – сам пішов до сина, обійняв. – Давай чай… Як немає чогось міцнішого.

Макс мовчки поставив на столик два келихи і пляшку «Cardhu».

– Мені Август доповів, що гроші вже… – Володимир Гнатович сам наливав. – …перераховано…

– Замало, – сказав Макс.

– Два мільйони тобі замало?! – Сердюка лякав незнайомий, спокійний голос сина, та й терпіти сили не мав. З ким ото волочився, порепаний увесь, наче з конопель!

– Мінімум дванадцять, – Макс сидів навпроти батька, крутив у руках келих. І сам не знав, чого його так заклинило на цій цифрі. Чонган наворожив.

Володимир Гнатович взяв себе в руки, спорожнив келих.

– Так, Максиме. Давай розбиратися… Тобі, батьківськими турботами, грошей не бракує. І банк, і енергетична компанія, де ми тебе акціонером зробили…

– У мене все гаразд із пам’яттю.

– Так навіщо тобі гроші фонду?!

Макс усміхнувся холодно, відставив келих, дістав з кейса блокнот і ручку – давай малювати. Ось фірма «Х». Перерахувала фонду п’ятдесят тисяч доларів на програму озеленення дитячих майданчиків. Фірма «У» виступила підрядником. Без тендерів, звісно. Перерахувала кошти фірмі «Z» на закупівлю газонної трави. Та подалася шукати траву на край землі… Результат? Майданчики лисі, фірмі «Х» повернули відмиту готівку…

– А на твоєму рахунку, тату…

Сердюк задихнувся…

– То ти мене шантажуєш?! Дарма я тебе на благодійність посадив. Надто делікатна справа!

– Дванадцять мільйонів! – повторив Макс. – І я наведу лад у цій «делікатній справі»! Пишатимешся! – усміхнувся чемно, підняв келих. – Із поверненням, тату.

Сердюк уп’явся в сина очима.

– Стривай! Яке там «з поверненням»! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!

Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:

– Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…

– Дякую, тату, – спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам – спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.

Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у «швидкій», що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник «A. LANGE amp; SOHNE» – тільки він і залишився від фірми «Весна».

– Продай, собі лиши тисяч тридцять, «здачу» мені принеси, – кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.

– Черевик викинути? – вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.

– У сейф сховай… Речовий доказ, – наказав Перепечай. – Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…

Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.

Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня у день: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, – не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.

У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?

– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.

– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.

– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.

– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

– Діду, ти мене любиш?

– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

– Класно…

– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

– Давай іншим разом, – тьмяніє.

– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?