Читати книгу - "На Зеландію!"

Я ледве стримався, щоб не заплескати в долоні.

– Як тобі, старий? – зиркнув на мене Притула.

– Це геніально!

– Я ж казав! Плакат беру на себе. Напружу людей, щоб зробили якомога швидше. Ти коли плануєш вилітати?

– Сьогодні у нас 5 квітня. На візу потрібно мінімум три тижні. Плюс тиждень запасу на різні форс-мажори і довбограїв… Думаю, десь за місяць – 1–2 травня.

– Значить, у мене три тижні, щоб підготувати постери. – Сергій тут-таки взявся за мобільний, подзвонив комусь із «Нового каналу» і поставив задачу якнайшвидше відшукати номер головної дівахи з «Фемен». Тоді повернувся до мене: – Квитки дивився?

– Так. Два тижні тому були в межах чотирнадцяти тисяч в обидва боки.

– То це взагалі фігня!

– Не навроч, – стукаю кулаком по столу, – можливо, у системі лишалось тільки два-три білети за такі гроші і їх давно розхапали. А наступна ціна буде зна-а-ачно вищою.

Під час бронювання перельотів з кількома пересадками вартість ніколи не змінюється плавно. Сьогодні квитки коштують тисячу доларів, а вже завтра ви не знайдете дешевше, ніж тисяча вісімсот. Річ у тім, що пошуковий сервер складає маршрут із найдешевших перельотів на момент пошуку. Припустімо, ви летите з Києва в Окленд. Програма видає найдешевший маршрут через Москву і Бангкок. Заковика в тому, що кожен із трьох перельотів виконується різними компаніями (в нашому випадку це можуть бути «Аеросвіт», «Аерофлот» і «Air New Zealand») і майже завжди різними типами літаків. «Аерофлот» на рейсі з Москви до Бангкока використовує «Boeing 767–200», розрахований на 224 пасажири, а «Air New Zealand» літає з Бангкока до Окленда на «Boeing 777–300», який може перевозити аж 451 людину. Зрозуміло, квитки на літак «Аерофлоту» закінчаться швидше. Після цього, навіть за наявності білетів у «Аеросвіт» і «Air New Zealand», загальний маршрут розпадається. Система мусить шукати інші варіанти, і в цьому випадку вартість буде кардинально відрізнятися.

Притула дістав із сумки немаленьку пачку американських грошей і передав мені.

– Тримай. Тут два кусні зелених. Вистачить на білети і візу?

Я швидко прикинув у голові можливі побічні витрати і кивнув:

– Так.

– Це все, що зараз маю. На саму операцію видам перед відльотом… Що там із візою?

– Новозеландського посольства у нас немає. За консульство ще не взнавав. Швидше за все, мені доведеться їхати в Москву. Ти не парся – ці питання я беру на себе.

– Я й не сумнівався.

«Сірий» допив узвар і замовив ще один келих.

– Я тут іще дещо придумав… – сказав я.

– Валяй.

– Ти писав у листі про співчутливих українців.

– Ага.

– Там же має бути діаспора. Не знаю, чи велика, але хтось обов’язково знайдеться. І якщо в Окленді набереться достатньо народу, можна спробувати організувати марш у вишиванках.

– Нормальок. Це приверне увагу.

Чесно кажучи, я не горів бажанням завчасно привертати увагу. Сподівався звалити з Окленда цілим і неушкодженим, везучи зуби в роті, а не у кишені. Увагу нехай привертають залишені мною плакати, коли я гнатиму від островів на висоті 10 000 метрів і зі швидкістю 900 км/год. Проте, порадившись, ми вирішили додати марш із вишиванками у загальний план.

– А що з гівном? – поцікавився я наостанок.

– З яким іще гівном? – підняв брову Притула.

– Ну… – надаю лицю якнайсерйознішого вигляду, – я про те, щоб вимазати двері радіостанції чи обкидати какашками їхній ґанок.

– Старий, давай без ексцесів. Крім того, де це ти набереш стільки лайна? Попросиш у діаспори? То починай уже циганити, щоб вони тобі до приїзду насрали кілька бідончиків. Чи, може, ти його з собою привезеш?

Я уявив, як у новозеландських митників лізуть очі на лоби, коли рентген висвічує у мене в сумці півдесятка трилітрових банок із добірним українським гіменцем. «А це вам для чого?!» – «Родичі попросили привезти. Скучили за Батьківщиною…»

– Гаразд. Цей пункт відкидаємо…

Обсудивши окремі робочі моменти (як-от: час і порядок проведення акцій, необхідний інвентар), ми сформували остаточний план «передачі вітання новозеландцям»:

1) офіційна частина:

– подати лист-скаргу в BSA;

– за допомогою діаспори зв’язатися з керівництвом «The ROCK FM» чи навіть «MediaWorks Corp.» і спробувати потрапити на радіо;

– по можливості організувати пікет у вишиванках біля офісу «The ROCK FM»;

– в одному з барів Окленда пригостити пивом новозеландців, розказуючи при цьому про «never-ending friendship between New Zealand amp; Ukraine»;

2) неофіційна або «просвітницька» частина (запланована на останню ніч мого перебування у Новій Зеландії):

– розклейка плакатів у центрі Окленда та поблизу офісу «The ROCK FM»;

– плюндрування (за ситуацією) одного з національних новозеландських пам’ятників.

Не все з перерахованого вдалося провернути. З різних причин. Дещо довелося міняти буквально на ходу. Втім, не буду забігати наперед…

Через дві години ми попрощалися. «Сірий» лишився у «Веранді» видзвонювати дівчат із «Фемен» і свого знайомого фотографа, а я галопом поскакав до центру: спочатку в банк – класти гроші на картку, а потім в Інтернет – чимскоріше добирати квитки і шукати виходи на новозеландську діаспору.

* * *

Секунд тридцять у повному заціпенінні я витріщався на цифру по центру екрана.

Оговтавшись, спробував пошукати через інший сервер, поміняти дату вильоту, вручну вибрати проміжні аеропорти. Нічого не допомагало. Всі мої мудрування дозволили скинути нещасних двадцять баксів у порівнянні з найпершим, запропонованим www.expedia.com варіантом маршруту.

– Чорт! – лайнувся.

Я сидів у центральному залі книгарні «Є» на Лисенка, присмоктавшись до дармового wi-fi. Стискав губами поповнену кредитку і зі сліпою люттю пожирав очима свій нетбук. Так, наче він був винуватий у тому, що найдешевший квиток до Окленда, який тільки можна було знайти станом на 5 квітня, коштував… 18 320 грн.

Дві тисячі триста довбаних американських доларів!

– Фак! – спересердя ляснув рукою по столу.

Консультант виглянув із сусіднього залу. Судячи з виразу обличчя, він страшно переживав, чи я, бува, не почну трощити меблі.

Я провів долонями по волоссю і зчепив їх у замок на потилиці. «А чого ти очікував? – спробував подумки погамувати себе. – До вильоту лишається менше місяця. Так і мало бути». Я усвідомлював, що навряд чи доберу кращий варіант. Система і так запропонувала доволі химерний переліт: «Київ – Москва – Пекін – Окленд», а назад – «Окленд – Шанхай – Москва – Київ». Виліт із аеропорту «Бориспіль» о 16:55 30 квітня. Прибуття в Окленд о 04:45 аж 2 травня (за місцевим часом). Виліт назад із Окленда у п’ятницю 7 травня о 23:15. На операцію у мене буде повних шість