Читати книгу - "Дожити до весни"

Новенький будинок Ковалицьких потонув у зелені вже трохи прижухлого від серпневої спеки саду. Над кронами дерев ще здалеку видно віконниці другого поверху та волошково-синю ґонтову покрівлю. Дах увінчують два шпилі, невідь для чого припасовані по обидва боки димаря. Може, великий магістр весіль і вечірок ловить через них сигнали з космосу? Садибу оточує сірий кам’яний мур, посеред якого вмонтовані чорні металеві ворота й хвіртка художнього литва.

Не встигла Єва на дзвінок натиснути, як хвіртка відчинилася і перед нею постав сам господар – у сірих капрі та футболці із зображенням ліверпульської четвірки. Мабуть, кругле незмигне око телекамери, нахабно вирячене з-під даху, ще до дзвінка вгледіло гостю і передало її портрет на монітор. Ковалицький гонорово тріпнув чорною гривою, надто смолянистою, аби бути справжньою, смішно мригнув такими самими чорними вусами, галантно розкланявся і спробував поцілувати їй руку. Єва вдала, що не помітила тієї спроби, хутко відвела долоню, вхопилася пальцями за сумку, дістала диктофон – вона терпіти не може цих чоловічих церемоній зі чмоканням рук.

– Отак зразу – з місця в кар’єр? – здивувався Ковалицький. – Ні-ні, спочатку прогуляємося садом, подивимося будинок, вип’ємо по філіжаночці ароматної кави чи, якщо пані зволить, і чогось міцнішого. А яке в мене діамантове варення! М-м-м – пальчики оближете. Розвів цього літа, знаєте, сорт полуниці «Діамант». Ну, я вам скажу, то щось особливе. «Гігантелла» теж по-своєму цікава, з такою, знаєте, пікантною ананасовою ноткою. Але «Діамант»!.. Обов’язково мусите скуштувати. От побачите – вам самій захочеться розвести таке чудо. А я вам, знаєте, й розсади кілька кущиків дам. Будете наступного року власними полуничками смакувати та Бориса Ковалицького добрим словом згадувати.

Йому, вочевидь, кортіло вразити її – своїми новенькими апартаментами та їхнім начинням, садом, варенням, своєю гостинністю та хазяйновитістю. А ще – собакою. Розкішний золотавий лабрадор вибіг з-за будинку й зупинився навпроти як вкопаний. Ковалицький підняв із трави пластикову тарілку та шпурнув до нього.

– Стів! Лаві! Скарєй, скарєй лаві!

Пес підскочив, як на арені цирку, і спіймав тарілку зубами.

– Маладєц, Стів! А тєпєрь нєсі сюда! Ка мнє, ка мнє, мой мальчік! Собака підійшов і вперся золотавою лобатою головою в господареві коліна.

– Маладєц! Умная сабака! – погладив його Ковалицький. І вже до гості: – Це мій Степан. Дуже розумний. Еге ж, Степане, ти розумний?

Стів ніяк не реагував на Степана. Мабуть, він чув це слово вперше у своєму собачому житті й навіть не здогадувався, що так його американське ім’я «Стів» звучить у перекладі українською.

Доріжка від воріт до вхідних дверей будинку – з кольорової бруківки. Від неї на два боки подвір’я розбігаються акуратні алейки, біля однієї з яких – альтанка з візерунчастим дашком. Попід муром вже обібрані до останньої ягідки смородинові кущі. За будинком – яблуні різних сортів. Виявляється, господині найбільше смакує сорт «Ліза», а господареві подобається «Чорний принц». Є в них, звісно, й традиційні пепінки, і класичні антонівки, але хочеться чогось новенького, виведеного сучасними науковцями-садівниками.

«Непоганий чоловік, просто знахідка для жінки. Був би собі садівником і жив у мирі та злагоді із собою та своєю сім’єю. Ні, треба корчити із себе великого діяча української культури ще й вимагати від держави звання. Що ж, напишемо про нові сорти полуниці та яблук і про розумного пса Стіва-Степана», – подумала Єва.

Вона явно розчаровує господаря. Як? То журналістка Єва Вольська не цікавиться розведенням полуниць? І навіть дачі не має? А як же вона живе? Хіба можна жити без дачі? І куди це вона так квапиться, що ніколи їй ні покавувати, ні діамантовим варенням поласувати? Юрій Павлович знає, до кого його підлегла пішла, тож якби й цілий день тут провела, не матиме жодних претензій. Він і Юрій Павлович зустрічалися нещодавно з…

Єві Вольській відомо, з ким зустрічалися Борис Ковалицький і Юрій Чижевський, але їй абсолютно не цікаві деталі їхнього ділового побачення із Семеном Косариком, якого, мабуть, недарма однокласники прозвали Косою. Тепер та коса косить наліво й направо, все підряд. Єву більше цікавить колекція старовини, якщо це правда, що вона у пана шоумена є.

– Авжеж, правда, – Ковалицький знову гонорово стріпнув смолянистою гривою, кинув у траву улюблену Стівову тарілку й повів гостю на другий поверх, до просторої кімнати із заґратованими вікнами.

Музичні інструменти, старовинні підсвічники, геть не старовинні екзотичні вази, японські фігурки нецке, вочевидь, made in China, вигнута шабля з блискучим ефесом (надто блискучим, щоб бути раритетом), булава, прикрашена якимись камінцями, безсумнівно, бутафорна… Повний еклектичний набір всякої всячини. Але Євин погляд одразу ж прикувала до себе одна зі скрипок – невеличка, зі світло-рудим деком.

– Можна подивитися? – Вона обережно провела пальцями по «стану», торкнулася струн.

– О! Ваше око бачить глибоко! Ви часом не скрипалька? – Ковалицькому, вочевидь, хочеться сподобатися. Він зняв інструмент зі стіни, прицмокув язиком, погладив вуса. – Це скрипка самого Ніколо Гусетті, італійського майстра, так би мовити, найдорожчий експонат мого музею.

Єва ще раз провела долонею по скрипці, зупинилася на подряпині на нижньому деці, заретушованій лаком. Їй раптом перехопило подих, стало млосно. Присіла на м’який пуфик, мабуть, також підроблений під антикваріат.

– Можна склянку води?

– А я ж говорив: спочатку кавусі та ще чогось, а тоді вже…

– Ні, тільки води. Холодної.