Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стримані, прості діалоги супроводжували їх темними вечорами й рано-вранці, коли Настя приходила спитати його про здоров’я, готувала їжу для Архипа та старого, поралась у хаті, а потім похапцем бігла через усе село, поправляючи хустку, бо її батько мав невдовзі повернутися з міста. А коли втомлений батько ступав до хати, обтрушуючи сніг у сінях, покректуючи або й лаючись, – тоді ховала дівчина свою таїну глибоко в грудях, там, де ніхто не міг дістати її і віддати людям на глум.
Але одного разу вона не прийшла. Архип вийшов у двір, сів на призьбі, дивився на хвіртку. Страх скував його, адже він спізнав, що таке потяг до коханої, і тепер не міг опанувати себе – він жадав побачити тонкий Настусин силует. Іноді односельці проходили повз нього утоптаною стежкою, і вібрування їхніх голосів порушувало струнку зимову тишу; слова, що долинали до замисленого Архипа, були подібні до снігових грудок, які накочувалися й відскакували від нього, ніби від скелі. І здригався він від людської мови, такої далекої й чужої для нього зараз, ніби мова іноземців. Парубок чекав знайомої інтонації і легких дівочих слів, які стали такими рідними для нього, але, на жаль, усі голоси, які лунали, були чужі. Занепокоївся Архип, що Настуня не прийде більше, і передчуття нещастя краяло його серце. Аж до вечора просидів він надворі, заколисуючи свою зранену руку, яку терзали напади болю, і не знаходив собі місця. А відтак нипав по хаті, слухаючи слова старого батька, який то марив, то повертався до свідомості. Ніхто не приходив, не стукав у двері, не чутно було легких кроків у сінях. Лише втомлений життям, покалічений батько виголошував свою меланхолійну тираду про загублене життя, яке мерехтіло в його очах, неначе далека, недосяжна мана. Під тягарем власних думок і хвилювань Архип тинявся по світлиці й місця собі не знаходив.
«Не прийде! Не прийде до мене. Що їй робити поруч зі мною, дурнем? Проклятий я, проклятий! Непотріб, мотлох та й годі! Не потрібен я їй, забула вона мене!» – чи то говорив, чи стогнав він. Занурював свою душу в безодню самоти й здригався від холоду власних страхів. «Покинула мене, покинула! Та невже ж немає в мені нічого путнього? Опудало бридке, от що я таке!» – не вгавав Архип. Він виходив із хати, дивився на кришталево яскраві зорі й думав про те, що темряву його печалі не розжене жодне небесне світило. «Та чого ж я стовбичу тут, наче бовван! Може, з нею що сталося?!» – затремтів від несподівано страшної думки Архип. Ця здогадка примусила його вмить одягтися, вискочити з хати й поспішити на інший край села. У присмерках він брів непроглядними безлюдними вулицями, ішов, ніби не розуміючи, де він і що з ним. Але ноги самі вели його, тіло рухалось у пітьмі, наближаючись до жаданої мети.
Нарешті опинився біля Настусиної хати й витріщився на вогник у маленькому віконці. Ця жовта пляма на коричнево-сірій будівлі була схожа на запалене око дракона, який упав на край села, щоб нарешті сконати. Архип стояв біля тину, дивився у двір і деякий час не міг навіть поворухнутися. В одну мить він відчув себе осиротілим, спустошеним. Його утроба стала подібною до печери, здатної поглинути будь-який звук. Йому б вилаятись, закричати щосили – немає більшого горя, ніж самотність! Застогнати, наче поранений пес, що помирає під тином! Архип хотів звільнитися від болю, який тиснув його у грудях, але не міг. Тому довго стояв біля тину, неначе сподівався, що все вирішиться саме собою. Скільки це тривало? День або рік – час утратив своє значення. Парубок не міг поворухнутися, рушити з місця.
– Ти чого тут стовбичиш? – грубий голос пролунав позаду Архипа.
Той обернувся – товсте лице, потрійне підборіддя, широкі плечі й пронизливий загрозливий погляд – та ж перед ним Сидір, батько Насті! Його суворі очі впилися в Архипа, кулаки стиснулись.
– Іди геть! – пробурчав Сидір.
– Мені треба дізнатися… – нарешті озвався Архип.
– Чого тобі?
– Довідатися про Настю прийшов.
– Нема чого тобі тут робити! Забирайся геть, поки хребта не переламав!
– Мені треба з нею поговорити.
– Ще чого! Заборонено їй з тобою бачитись! Немає на се моєї волі!
– Як же так, коли їй вирішувати…
– Ще чого! Немає моєї волі, і все тут! Геть звідси!
– Не піду! Бог свідок, не піду!
– Що? Та я тебе зараз…
Сидір трохи розвернувся, розмахнувся і з усієї сили вдарив Архипа в груди. Той полетів на парканчик, який із хрустом зламався. Собака у дворі загавкав, слідом за ним сусідський пес також забрехав. Парубок спробував був поворухнутися, і під вагою його тіла тин захрустів. Йому б не підводитись, а так і лежати долілиць, укарбувавши всього себе в сніг, охолодити свою пристрасть! Але він був не в змозі. І тому Архип підвівся так, як встають ті, що лежали тридцять та ще три роки на печі, бо любов дужча за страх. Тоді удруге вперіщив Сидір незваного гостя, і знову той полетів на похилений тинок, зминаючи його спиною. Ще дужче завив пес, загарчав і наїжачився. І підвівся Архип, щоб знову прийняти на себе удар велетня Сидора, коли на приступках хати зринули жіночі фігури. Настя побачила, як Архип важко підводився, притримуючись однією рукою за жердину тину, запорошений сірим пилом і білим снігом – і все
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.