Читати книгу - "Переможець отримає все"

Провідник підняв східці й зачинив двері. І ноги Віктора самі ступили кілька кроків у напрямку вагона, хоча поїзд був Мюнхенський, а сам він їхав до Дюссельдорфа. О Господи… Що це таке? Та хіба вперше йому ввижається Зоряна? Скільки разів це було? У натовпі, та будь де… Тоді чому зараз він стоїть наче бовдур, заклякши перед зачиненими дверима вагона?

Поїзд рушив. Він заплющив очі й ще раз уявив ту мить. Ось він, силует. Обриси тіла… Пізно. Тільки тепер Віктор зрозумів, що кинувся б у той вагон, якби це було можливо зараз. Ні, не з метою привітатися з Зоряною. Її тут не могло бути, звісно. Лише для того, щоб подивитися на обличчя жінки, чиї обриси були настільки схожими. Байдуже, що для цього довелося б проїхати стільки зайвих кілометрів.

На митниці зібралася черга: «трусили» якийсь бус, завантажений побутовою технікою. Усе мало затягтися надовго. Попереду стояло ще чотири машини, й Віктор зрозумів, що найкраще в цій ситуації — просто набратися терпіння.

Сівши на заднє сидіння «вісімки» й посунувши переднє, пасажирське, максимально під панель, він поклав ноги на водійське й узяв до рук гітару, яку вже давно тягав з собою в усі поїздки, відколи склав першу пісню. Слова, що дорогою з Тужира напросилися самі, згадав швидко. Тепер лише дібрати потрібні акорди. І вона виявилася кращою, аніж здалося спершу. Ще б пак… Адже пісня належала неабикому…

Йому подобалося. Пальці, таке враження, наче завжди, багато років торкалися цих самих струн. Пісня текла, як ота річка, що стала на заваді. Широка й невблаганна… О, якби ж то справді була річка! Нехай найширша… Ні секунди не вагаючись, він увійшов би у хвилі і плив, нехай навіть щойно зійшли сніги, а протилежний берег лише сірою смужкою виднівся біля обрію.

Тепер можна стояти перед митницею до нескінченості, не переймаючись проблемою часу. Він не одразу помітив, що якийсь хлопець сперся на заднє крило його машини. Віктор запитливо подивився на нього. А той, очевидно, чекав, коли господар авто припинить свої співи.

— Чого тобі? — Не надто привітно запитав Віктор, вибираючись із машини.

— Вибач, звичайно, що я перебив, — почав той. — Я не хотів. Слухай, ми тут поруч стоїмо — он, бачиш — «бусом» білим? Не даси гітари своєї на десять хвилин? Зараз принесу. Ну отак треба… — Він «різонув» собі рукою по горлі. — Десять хвилин…

Віктор простягнув йому інструмент, і хлопець, якось дивно глянувши на нього — мабуть, чув слова пісні, — поквапився до «буса». Напевно, та, для якої він так екстрено зібрався співати, не стоїть на протилежному березі, а сидить в одній з ним машині. Зітхнувши, Віктор всівся на місце. Подумки пісня не складалася. Де він узявся: все зіпсував. Але відчувалося, що от відразу по переїзді митниці, щойно почнеться дорога, пісня повернеться. Спливуть знову у пам'яті широкі весняні розливи, повернеться втрачена аура. Ну й нехай. Веселіше їхатиметься. А часу… хоч завались.

Цю машину він помітив ще здалеку. Джип, що з’явився у дзеркалі заднього огляду, пер, наче танк, — сріблястий, масивний, обходячи поодинокі машини. До Львова залишалося кілометрів дев'яносто. Ось-ось мало смеркнути, й потужна машина йшла з увімкненим зовнішнім освітленням. Віктор не вважав себе вразливим, але чомусь несподівано пригадалися нещодавно вперше почуті шоферські байки про чорного джипа-привида. «Летючий Мадяр»… Ну, цей — сріблястий, «металік». Він навіть посміхнувся сам собі.

Пісенний настрій зник ще на митниці, й Віктор їхав у спокійному темпі без особливих думок, не дотягуючи до «сотки». Джип ішов близько ста тридцяти. Навіть не намагаючись сам собі щось пояснити, Віктор доволі несподівано приклався до педалі газу. Сто п'ятдесят — максимум, на що здатна «вісімка», але експериментувати довго не довелося. Джип, що наче почав відставати, одразу додав ще й рішуче пішов на зближення. Губи стиснулися самі собою, а пальці зручніше обхопили кермо. З'явилося відчуття, що той, позаду, «помітив» його — суто інтуїтивне.

Хай там як, а сили в цій гонці не рівні, й Віктор скинув швидкість, коли джип опинився зовсім близько позаду. Всередині щось зреагувало, коли той і собі почав гальмувати. Фари переслідувача заблимали, потім знову. Це була вимога зупинитися. Ну от і пригоди. Найімовірніше, в машині їдуть кілька хлопців того чи іншого угрупування, які намагаються контролювати шляхи перегону машин з-за кордону, витискаючи з водіїв «зелені». Але зазвичай такі ганяли на старих пошарпаних іномарках, кузови яких світилися від дірок, хоч двигуни не йшли в жодне порівняння з вітчизняними моделями. Адже періодично траплялися водії, котрі не бажали зупинятися і вперто гнали вперед. Тоді їх «підрізали» до узбіччя, а особливо впертих навіть штовхали боком, заминаючи і свій і чужий кузов. І потім, уже після зупинки, починалися «розбірки» з усіма можливими наслідками.

«Ну-ну… побачимо, як ти мене зупинятимеш…» — подумав Віктор, продовжуючи ігнорувати сигнали. Понівечити такого красеня заради сотні баксів здавалося щонайменше нерозумним. Щоправда, в арсеналі подібних «майстрів» були різноманітні спецзасоби, приміром, шипи, «жучки» тощо, але до цього ще треба почекати.

Джип з тонованими вікнами пішов на обгін. Стекла підняті, і кидати йому під колеса «їжачків» поки що ніхто не збирався. Віктор пригальмував, а джип різко пішов у відрив, проте метрів за двісті миттєво зупинився на узбіччі. Добряче втиснувши педаль, Віктор виїхав на протилежну — на щастя, вільну — смугу й пішов, притискаючись до протилежного узбіччя. А