Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Діти з класу Маші Філіпенко поступово прибували на стадіон і займали місця на всіх трибунах. Щоб увесь літній стадіон проглядався.

Спільна колективна версія на той час схилялась до того, що ніякої вояччини не було. Просто хлопчина сам втік од виховної бабусі і переховується десь тут, у парку, от уже кілька днів. Карбованець, взятий у бабусі, витратив. Ночі холодні — от чому з'явилась продуктова записка, от для чого потрібні валянки.

Тим часом на стадіоні розгорталась оселедцева епопея. Робітники на очах у глядачів згвинчували із скляних пластин величезний басейн. На шляху до басейну від машини «Жива риба» ставили бочки, наповнені водою. Радіо грало всіляку відповідну рибну музику: «Амурські хвилі», «Славнеє море священний Байкал» і всі пісні композитора Рибникова.

Ось залунав марш підводників, і на стадіоні по колу пошани пішов сам дресирувальник — Геннадій Овчинников. Він був у костюмі тореадора, ввесь жвавий і рішучий. Лише замість шпаги у нього за поясом стирчав великий пластмасовий сачок.

Верхи на машині «Жива риба» сидів його чепурний асистент. Овчинников скомандував йому через увесь стадіон:

— Віддраїти люки!

Помічник відкрив кришку, і з машини одна за одною почали вистрибувати сріблясті риби. Вони стрибали із бочки в бочку. І таким потоком сріблястих стріл летіли до центрального басейну.

Стадіон вибухнув оплесками.

Далі риби почали виконувати програму, написану на афіші. Грали сценку веселий рибалка.

Асистент Геннадія підходив до басейну з вудкою і з великою сковорідкою. Він показував жестами глядачам, що зараз наловить риби для тієї сковорідки. Вудку закидав у басейн. А веселі оселедці не клювали на його вудку, а щоразу чіпляли йому на гачок то старий черевик, то порожню консервну банку.

Зрештою веселий рибалка йшов зі своїм уловом в бік, протилежний тому, звідки прийшов. На спині він ніс величезний рюкзак з написом «В утиль».

Далі риби стрибали через ополоник, тобто через сачок. Його піднімали все вище й вище, як планку для спортсменів, що стрибають вгору. Просто дивно було, як високо вони могли злітати. Після стрибків вони підпливали до приборкувача і брали у нього з рук черв'яків.

Потім був великий баскетбольний матч. Оселедці ганяли кульку від настільного тенісу по всьому басейну. Закидали її в кошики. Одні оселедці були з червоними плавниками, другі — із зеленими. Виграли зеленоплавникові. Краснопірки програли. Стадіон бушував. Глядачі підскакували й підстрибували, не відриваючись од біноклів.

І нарешті було показано найнебезпечніший трюк — стрибки крізь вогняне коло.

Дресирувальник Овчинников під барабанний дріб виніс палаюче дротяне коло і запропонував оселедцям стрибати Крізь нього. Оселедці не злякались. Вони сріблястою лавиною летіли крізь вогонь, робили коло по басейну і стрибали знову. Зрештою коло догоріло, а оселедці все стрибали й стрибали. Певно, вони дуже полюбляли ці небезпечні стрибки.

І ось під грім всього стадіону оселедці з бочки в бочку повертались у свою «Живу рибу».

Асистент і сам Овчинников уважно спостерігали за ними і рахували риб. Коли один оселедець шугнув повз бочку і плюхнувся на траву, Овчинников блискавкою підлетів до нього, схопив могутньою рукою і кинув у воду.

Усі раділи і плескали в долоні. А знаменитого Овчинникова оточила юрба його шанувальників. У нього брали автографи й запитували:

— Скільки років вашим рибам?

— Середній вік — два роки.

— Чи довго ви готували цей номер?

— Майже півтора року.

— У ваших риб є імена?

— Є. Ми називаємо їх іменами квітів: Волошка, Ромашка, Лілія, Лопушок.

— Як ви розпізнаєте своїх вихованців?

— За розмірами плавників. За відстанню між очима. По загальному вигляду.

— Скажіть, будь ласка, ваші оселедці каспійські, балтійські чи івасі?

Це запитання поставив хлопчик вельми інтелігентної зовнішності, з великими карими очима і трохи випнутими губами.

— Ті, і другі, і треті, — відповів ввічливий приборкувач.

А допитливого хлопчика оточив гурт дітей.

— Скажіть, це ви грали у кінофільмі «Юність Джавахарлала Неру»?

— Скажіть, у вас є бабуся? А вона не губила хлопчика?

— Повідайте про свої творчі плани.

Допитливий хлопчик був той самий усіма розшукуваний Альоша Воджаєвич. Операція «Веселі оселедці» завершилась.

Гуля Курбанівна була щаслива. Вона сказала:

— Ви все робили неправильно, проте хлопчика розшукали. Молодці.

— Я не хочу розшукуватись! — репетував Альоша Воджаєвич. — Я хочу в парку жити, рибу ловити.

— А бабусі тобі не шкода?

— А мене тобі не шкода? — кричала Олександра Семенівна. — Я все життя на тебе поклала. II п'ять років у пісочнику провела. Я до педагогічного інституту вступила. Я в шахи грати навчились. Я на арфу сто карбованців зібрала. Тобі б потерпіти років тридцять, із тебе академік вийшов би.

— Ні, — мовив професор Баринов. — Не вийде з нього академіка. Цей хлопчик природжений мандрівник і природодослідник. Йому лише шість років, а він спокійно тиждень у парку мешкає і не пропадає. Ви, Олександро Семенівно, своїм вихованням просто нищите дитину.

— То як же мені бути? — запитала Олександра Семенівна. — Я по-іншому не вмію. Може, нам разом на природі мешкати?

— Як бути? — запитав професор Баринов у класу Маші Філіпенко.

Клас замислився. Клас довго міркував, а потім сказав:

— Треба віддати його до лісової школи.

— Куди? Куди? — закудикала Олександра Семенівна.

— До лісової школи, — відповів Валера Готовкін. — Є такі школи за містом, з природничим ухилом.