Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

Маленьке тюленя плакало на піску, і я дуже перейнявся цією ситуацією, подумавши, що стадо його покинуло, і послав Едварда до крамниці купити бляшанку тунця, поки я охоронятиму тварину від приблудних собак. Але підмітальник на пляжі сказав мені, що це тюленя жебрає і якщо я дам йому їсти, то тільки підохочу його жити паразитом. Потім він ляснув тюленя по заду, і воно, анітрохи не образившись, слухняно пошкутильгало на своїх ластах до води, над якою повільно літали пелікани-розвідники, й шубовснуло у біле шумовиння.

– А тобі не холодно вночі на пляжі, Едді? – запитав я.

– Я на це не зважаю.

Я відчував, що люблю сина, і мені було тяжко бачити його таким.

– Вивчись на лікаря, Едді, – сказав я. – Якщо не любиш крові, можеш стати терапевтом, а якщо тобі не до вподоби дорослі, будеш педіатром. Ну, а якщо не любиш дітей, то спеціалізуватимешся на жіночих хворобах. Ти мав би прочитати книжки доктора Гренфелла, які я не раз дарував тобі на Різдво. А я знаю з біса добре, що ти їх навіть не розпаковував. Христос заповідав людям, щоб допомагали одне одному.

Я повернувся до Коннектикуту сам, а незабаром з’явився й Едвард. З ним була дівчина родом звідкись із Центральної Америки, індіанка з темною кров’ю, вузьким обличчям і близько посадженими очима. Едвард сказав, що хоче одружитися з нею.

– Тату, я закохався, – заявив він мені.

– В чому справа? Вона вагітна?

– Ні. Я ж тобі сказав, що кохаю її.

– Едварде, не мороч мені голову. Я не можу в це повірити.

– Якщо тебе турбує її походження, тоді як же бути з Лілі? – каже він.

– Я не хочу чути від тебе жодного слова проти твоєї мачухи. Лілі – чудова жінка. А хто ця індіанка? Я повинен навести про неї довідки, – кажу я.

– В такому разі я не розумію, – заявляє він, – чому ти не дозволяєш, щоб Лілі повісила свій портрет поруч з іншими твоїми родичами. А щодо Марії Фелукки (так звали ту дівчину), то дай їй спокій. Я кохаю її, – повторив він, і на обличчі в нього спалахнув густий рум’янець.

Я дивився на цього свого сина Едварда, котрий уявляв себе хтозна-якою персоною, з його стрижкою йоржиком, тонкозадим тулубом, застебнутим на ґудзик коміром і прінстонською краваткою, на ногах білі черевики, вираз обличчя, по суті, безвиразний… «О Господи! – думав я. – Невже цей хлопець – плоть від моєї плоті? І що воно в біса діється в нашому світі? Якщо я дозволю йому жити з цією дівчиною, то вона з’їсть його й не подавиться».

Дивно, але й у ті хвилини я відчував, як шпигала мені в серце любов до цього хлопця. Мій син! То неспокій зробив мене отаким, горе зробило мене отаким. Отже, хай буде що буде. Sauve qui peut![15] Женися хоч на десятку Марій Фелукк, і якщо з цього вийде щось путнє, дозволь їй замовити свій портрет.

Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.

Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.

І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».

В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.

– Я знаю твої проблеми, – казав я. – Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.

Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, – носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка – принаймні так вона сама запевняє, – хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сіцілійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.

Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, – я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними гумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор – вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала корабельної аварії, і Клара,