Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно – я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку – під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені:

– Чому б вам не вийти разом зі мною? А потім ви й Лілі поїдете додому.

Насправді вона хотіла сказати мені трохи інше: «Хлопче, ну чого тобі пхатися в Коннектікут? Давай-но зійдемо з поїзда і влаштуємо скандал».

Поїзд рушив, і незабаром ми вже їхали берегом протоки, що огинає Лонг– Айленд, дивлячись на сніг, на призахідне сонце, яке крізь грубий шар атмосфери здавалося величезним, а чорні пароплави кричали: «Ту-ту-у!» – і чорний дим валував з їхніх труб і стелився над хвилями. А Клара вся палахкотіла і говорила, і говорила, і стріляла в мене очима, і зваблювала мене своїм кирпатим носиком. Я мав нагоду спостерігати, як оживають давно захололі чари, як розгоряється жага до життя, яка ніколи не вмирає. Клара стала розповідати мені, як була замолоду на Самоа й Тонга і кохалася з чоловіками на березі океану, на плотах у квітах. Мені здалося, я вдруге чую знаменитий виступ Черчілля, коли він заприсягся, що ми стоятимемо на смерть на берегах океану і заради перемоги не пошкодуємо ні крові, ні поту, ні сліз. Я не міг не поспівчувати їй, бодай почасти. Я вважаю, що коли людина хоче розкритися перед тобою, ти не повинен їй перешкоджати. Ти повинен терпляче ждати, поки вона висипле тобі під ноги весь свій мотлох. Коли ми виходили на її станції, ця стара пройда вже плакала, і я почував себе препогано. Я вже вам розповідав, як гнітюче впливають на мене жіночі сльози. Я теж розхвилювався страшенно. Коли ми зійшли з поїзда, падав сніг. Я взяв Клару під руку й підкликав таксі.

Вже в неї вдома я хотів допомогти їй скинути пальто, але вона підвела моє обличчя і з плачем стала цілувати мене. Я ж повівся як несосвітенний йолоп і, замість відштовхнути Клару, почав відповідати на її поцілунки. Забувши про те, що за кілька годин до того мені поставили новісінький зубний міст. То справді була дуже дивна сцена. Вона скинула калоші, а потім і черевики. Ми стояли, обнявшись, у жарко натопленому, яскраво освітленому передпокої, в якому було повно сувенірів із Самоа та південних морів, і цілувалися з таким самозабуттям, ніби за мить нас мала розлучити кощава лапа смерті. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в ті хвилини повівся так по-дурному, і собі виявивши активність. Хочете вірте, хочете – ні, а я справді відповідав на її поцілунки.

Ох-ох-ох! Що з тобою сталося тоді, Гендерсоне? Чи здолав тебе смуток? Чи хіть? Чи потягло до зів’ялої краси? Чи заморочив тобі голову п’яний чад? Чи вплинули на тебе жіночі сльози? Чи ти просто очманів, як гедзь, що б’ється у віконну шибку?

Більше того, Лілі та Клаус Спор усе це бачили. Двері до студії були розчинені. В каміні палахкотів вогонь.

– Чого це ви з таким запалом лижетесь? – спитала Лілі.

Клаус Спор не промовив ні слова. Він схвалював усе, що визнавала за потрібне робити Клара.

11

От я й розповів вам історію цих зубів, які були виготовлені з дуже міцного матеріалу, так званого «акрилу». Вважалося, що він ніколи не ламається – fort comme la mort[16]. Але від моїх зусиль і ці зуби кінець кінцем зносилися. Мені казали (Лілі, Френсіс чи Берта? Не пам’ятаю вже, котра з них), що вві сні я скрегочу зубами, й немає сумніву, що саме ця моя звичка і призвела до лихого наслідку. А може, я надто жадібно вгризався в життя і розхитав щелепи. Хай там як, а коли я виплюнув оті кутні зуби, я затремтів і подумав: «Мабуть, ти зажився на світі, Гендерсоне». І хильнув із фляги віскі, від якого защеміла подряпина на язику. Потім промив у віскі уламки зубів і поклав їх до кишені – на той малоймовірний випадок, якщо раптом зустріну десь тут людину, здатну притулити їх на місце.

– Чому вони змушують нас стільки ждати, Ромілаю? – сказав я. Потім, стишивши голос, запитав: – А може, вони довідалися про історію з жабами, як ти гадаєш?

– Ні, ні, пане, моя не думай, що довідатися.

Від палацу почувся могутній рик, і я сказав:

– Невже це лев?

Ромілаю відповів, що, мабуть, таки лев.

– І я так подумав, – промовив я. – Але ж рикнув він десь у селі. Невже вони держать лева в царському палаці?

– Мабуть, їхня держать, – невпевнено відповів Ромілаю.

Запах диких звірів був дуже чутний у селі.

Нарешті наш охоронець дістав знак, якого я в темряві не помітив; він звелів нам підвестись, і ми ввійшли до хати. Нам наказали сісти, і ми опустилися на низенькі ослінчики. Дві жінки з поголеними головами тримали над нами смолоскипи. Їхні голови, відкриті в такий спосіб, були прегарної форми, хоч і завеликі. Обидві розтулили товсті губи й усміхнулися нам, і я, побачивши ці усмішки, відчув полегкість. Жінки ледве стримувалися від сміху, аж димучі смолоскипи хитались і миготіли в їхніх руках. Коли ми сіли, звідкись із глибини хати до нас підійшов чоловік, і почуття полегкості в мене зникло. Воно розвіялось у ту ж таки мить, коли він поглянув у мій бік, а я подумав: «Безперечно, він уже чув про мене, або про тих чортових жаб, або про щось інше». Голос сумління й страху шпигонув мене в саме серце. Хоча які я мав підстави боятися?

На голові в незнайомця було щось на зразок перуки. Якийсь офіційний головний убір, схожий на мичку з конопель. Чоловік сів на своє місце на гладеньку лаву, обабіч якої стояли жінки зі смолоскипами. На колінах він тримав паличку зі слонової кістки і мав дуже діловитий вигляд; його зап’ястки були обгорнуті клаптями леопардової шкіри.