Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

class="p1">— Між серцем і язиком існує прірва, — сказав він. — Пам’ятай про це. Думки треба приховувати, особливо якщо ти мала нещастя народитися жінкою. Роби так, аби всім здавалося, що ти взагалі не думаєш. Поводься так, аби збити всіх з пантелику. Нам усім доводиться так робити, а особливо жінкам. Талмудисти знають про силу жінок, але бояться її, тому проколюють дівчаткам вуха, щоб їх ослабити. Ми — ні. Не робимо цього, бо ми й самі — як жінки. Ховаємося. Клеїмо з себе дурників, вдаємо, що ми не ті, ким є насправді. Потім вертаємося додому і знімаємо маски з облич. На наших плечах — тягар мовчання, вага думок.

І тепер, лежачи в повітці в Королівці, вкрита по саму шию рядном, Єнта знає, що всіх обвела круг пальця.

8

Як не з’їсти забагато меду, або науки в школі Ісохара у Смирні

Завдяки науці в Ісохара Нахман розлускує гематрію[83], нотарикон[84] і темуру[85] як насіння. Його можна розбудити посеред ночі, і він поскладає потрібні літери в слова. Він уже порахував кількість слів у молитвах і благословеннях і виявив засаду, на якій вони ґрунтуються. Порівнював їх з іншими, переінакшував, міняючи місцями літери. Не раз, страждаючи безсонням у гарячі смирненські ночі, коли ребе Мордке відлітав у свої світи, курячи люльку, Нахман грався із заплющеними очима в цю гру аж до світанку. Бавився словами й літерами, творячи геть нові неймовірні значення і поєднання. Коли перші промені сонця кволо освітлювали дворик із кількома хирлявими оливами, під якими серед сміття спали собаки, йому здавалося, що світ слів — набагато реальніший, ніж те, що в нього перед очима.

Нахман щасливий. Він завжди займає місце позаду Якова. Любить дивитися на його спину. Але не забуває слова з Писання, із Книги приповістей 25:16: «Якщо мед ти знайшов, то спожий, скільки досить тобі, щоб ним не пересититися та не звернути»[86].

Але, крім гаккарат панім (науки фізіономії) та сідрей ширтунін (науки хіромантії), обраних учнів, до яких належать Нахман і Яків, прилучають під опікою Ісохара та ребе Мордке до певного таємного знання. Вечорами в невеликій кімнаті залишають лише дві свічки та сідають на підлозі попід стіною. Голову треба тримати між колінами. Тіло повертається до пози, в якій воно було в материнському лоні, себто поки ще перебувало поруч із Богом. Якщо сидіти так кілька годин, подих вертається в легені, чуєш биття власного серця. І тоді людський розум починає свої мандрівки.

Яків — високий і кремезний, завжди оточений гуртиком слухачів. Розповідає про свої молодечі пригоди в Бухаресті, а Нахман підслухує одним вухом. Яків каже, що якось заступився за єврея, а на нього налетіло двоє кінних посіпак місцевого аги. То він схопив качалку для тіста й нею перебив усю турецьку сторожу. А коли його потягли до суду за те, що добряче їх потовк, азі так заімпонувала його войовничість, що він не лише його звільнив, а ще й добре обдарував. Ясна річ, Нахман йому не вірить. Учора Яків розводився про якесь чарівне свердло, яке потрібно натерти чудодійними травами, і воно показує сховані в землі скарби.

Ловлячи на собі погляд Нахмана — хоч той, зустрівшись очима з Яковом, щоразу швидко відвертається, — він питає його турецькою:

— А ти чого, фейґеле, так на мене дивишся?

Безперечно, він хоче Нахмана образити. Нахман лише кліпає, заскочений зненацька. Фейґеле — це єврейське слово, яке означає пташку, а ще — чоловіка, який любить чоловіків більше, ніж жінок.

Яків тішиться, що зумів так зачепити Нахмана, широко всміхається.

Певний час вони шукають спільну мову. Яків починає тією, якою тут розмовляють євреї, тобто ладино. Нахман нічого не розуміє і відповідає гебрайською. Але їм обом якось не виходить говорити на вулиці святою мовою, вони затинаються. Відтак Нахман переходить на їдиш, але нею вже Яків говорить із якимось дивним акцентом, тож відповідає турецькою — швидко, радісно, ніби ступив на знайомий ґрунт. Тут, своєю чергою, Нахман почувається не зовсім упевнено. Врешті-решт вони починають балакати якоюсь дивною сумішшю, не зважаючи на походження слів, адже слова — не шляхтичі, щоб шукати їхні генеалогічні дерева. Слова — то купці, меткі й повсюдні.

Як назвати місце, де п’ють кофій? Це «кахвегане», правда ж? А смаглявий кремезний турок із півдня, який носить придбаний товар з базару додому, — то «гамаль». А ринок коштовного каміння, де вдень завжди промишляє Яків, — то «безестан», хіба ні? Яків сміється, у нього гарні зуби.

Рештки. Про те, чим займалися ми в Смирні єврейського року 5511-го і як зустріли Молівду, а також про те, що дух — немов голка, яка пронизує світ

Я дуже перейнявся тим, чого навчав нас Ісохар. А казав він, що існують чотири види читачів. Є читач-губка, читач-лійка, читач-цідилко і читач-сито. Губка вбирає в себе все підряд. Зрозуміло, що багато з того в ній залишається, але вона не вміє виділити найважливішого. В лійку з одного боку все прочитане вливається, а з другого витікає. Цідилко пропускає крізь себе вино, а затримує винний осад. Такому взагалі не варто читати, хай краще займається ремеслом. Сито ж відсіює полову, аби лишилося найкраще зерно.

«Хотів би я, щоб ви були ситом і не тримали в голові недоброго і нудного», — повчав нас Ісохар.

Завдяки празьким зв’язкам і хорошій репутації ребе Мордке нас обох узяли на роботу, ще й на непогану платню. Ми мали допомагати ченцям-тринітаріям викуповувати християнських бранців із турецької неволі. Узяли нас замість одного єврея, який несподівано помер від якоїсь лихоманки, і треба було швидко знайти йому заміну. Нашим завданням було забезпечувати ченців усім необхідним, доки вони перебували у Смирні; а позаяк я вже вільно говорив турецькою, ще й польську знав непогано, мене часто брали перекладачем, чи то пак, як казали турки, драгоманом.

Викуповування відбувалося в порту; тринітарії спускалися до тимчасової в’язниці, де тримали полонених, і розпитували їх, звідки вони і чи мають рідню, що могла б заплатити за них викуп і повернути ченцям внесену за них заставу.

Траплялися й кумедні історії. Наприклад, із однією селянкою з-під Львова. Прізвище її було Заборовська, а її маленький син, народжений вже в неволі, звався Ісмаїлом. Та жінка мало не занапастила себе й малого, впершись, що не зречеться мусульманської віри і сина не дасть охрестити; ченці ледве її переконали.

Перекладач, який також працював на тринітаріїв, одразу