Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

В усіх культурах світу присутні дві форми ввічливості, та завжди одна з них переважає. В англійській культурі домінує «негативна ввічливість», в той час як американська тяжіє до більш відкритої, інклюзивної «позитивної ввічливості». Таке розмежування, певна річ, дуже умовне, і все залежить від класових та субкультурних відмінностей в межах культури. Однак, скидається на те, що туристи із «позитивноввічливих» культур частіше не розуміють англійців і болісніше реагують на нашу «люб’язну» прохолодність. А туристи із подібних нам, стриманих культур реагують не так критично (Браун та Левінсон зараховують до «негативноввічливих» культур Японію, Мадагаскар, а також певні касти в Індії).

Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»

Отож берімося за експерименти із штовханиною. Декілька чудових пообідь я присвятила експерименту — випадково-навмисно штурхала людей в автобусах та інших людних місцях (двірцях, станціях метро, автобусних зупинках, торгових центрах, на перехрестях та ін.). Я перевіряла, чи люди казатимуть мені «перепрошую». Багато інформаторів — і місцеві, і туристи — казали, що наша звичка «рефлекторного перепрошую» особливо їх вразила і є дивовижним наочним прикладом англійської ґречності. Та й я особисто не раз ту ґречність випробувала на собі. Однак, мій обов’язок науковиці велить протестувати теорію на практиці — провести один-два експерименти в полі.

Штовханина стартувала не аж так, щоб вдало. По суті, перші штурхання вийшли доволі успішними, бо мені вдалося їх замаскувати під випадкові зіткнення[44], та я все зіпсувала, коли випалила вибачення першою, не давши людині й слова сказати. Вийшло як завжди — я протестувала свою англійськість: з’ясувалося, що як тільки я зачеплю людину, хай навіть ледь-ледь, то одразу автоматично кажу «вибачте». Після декількох фальстартів я врешті-решт спромоглася подолати мимовільний рефлекс: перш ніж буцнутися в когось, я закушувала губу — сильно і досить боляче. Відпрацювавши техніку, я взялась за науковий аспект експерименту — намагалася штовхати лише типових представників певних класів і тільки у відповідних локаціях. На мій подив, англійці виправдали свою репутацію: приблизно з 80 відсотків жертв «перепрошували», коли я на них наскакувала, — навіть тоді, коли зіткнення було явно з моєї вини.

Варіанти відповіді іноді трохи видозмінювалися: я виявила, що старші вибачалися трохи частіше, аніж молодші (найрідше перепрошували хлопці у старшому підлітковому віці, особливо, коли йшли компанією); у британців азійського походження рефлекс вибачень розвинутий сильніше, аніж у афро-британців та вихідців із країн Карибського басейну (мабуть, тут суть у відголосках тенденцій негативної ввічливості в індійській культурі, адже вибачатися першому — це очевидний вияв ввічливості, яка одразу дає зрозуміти, що особа не хоче нав’язуватись і порушувати чужі кордони). Та ці відмінності незначні, адже більшість «штурхнутих» — незалежно від віку, класової приналежності та етнічного походження перепрошували, коли я «випадково» їх таранила.

Результати експериментів слід було перевірити і в інших країнах: а то ми мало (чи й нічого) не довідалися б про феномен англійськості, якби результати за кордоном були тотожними до внутрішніх результатів. Тож я провела серію «контрольних експериментів» і навмисно активно таранила людей у Франції, Бельгії, Італії, Росії, Польщі та Лівані. Для того, щоб забезпечити репрезентативну міжнародну вибірку, я ще й штовхала туристів різної національності (американців, німців, японців, іспанців, австралійців, скандинавів), яких відслідковувала у туристичних пастках Лондона та Оксфорда. Лише в японців (як несподівано!) я виявила щось схоже на наш перепрошувальний рефлекс, та з ними навдивовижу складно експериментувати — надто вже вправно ухиляються від зумисних наскоків[45]. Не те, щоб зіткнення з представниками інших національностей були неприємними чи ми розходились непривітно, ні, більшість казали «Обережно!» чи «Стережись!» (або ж відповідник рідною їм мовою), багато хто реагував привітно, простягав руку допомоги, щоб не дати мені впасти, іноді, перш ніж рушити далі, вони співчутливо перевіряли, чи я не поранилася. Та скидається на те, що автоматична відповідь «перепрошую» притаманна лише англійцям.

Джордж Орвел казав, що англійці — це «невиправні гравці, вони п’ють стільки пива, скільки їм дозволяє зарплатня, вони жити не можуть без непристойних жартів і, мабуть, матюкаються гірше за всіх на світі». А втім, на противагу він підсумовував, що «либонь, найвизначальніша риса англійської культури — ґречність». На підтвердження він розповів про доброзичливість кондукторів та полісменів, що ходять без зброї, і навів у приклад такий факт: «В жодній країні, населеній білими, не вийде так легко зіштовхнути людину з тротуару, як тут». І справді, якщо ви спроможетесь зробити це більш-менш акуратно, то вони ще перепросять за те, що гепнулись у рів.

Можливо, ви вирішили, що будь-яке випадкове зіткнення англійці вважають своєю провиною і одразу ж кидаються вибачатись, чим тільки підтверджують свою вину. Мушу вас запевнити, що висновок помилковий. Рефлекторні вибачення влаштовані так: рефлекс — це автоматична, мимовільна реакція, а не свідоме визнання провини. Це правило у прошивці англійців: будь-який незумисний і небажаний контакт (а для англійців чи не всі контакти є небажаними за визначенням) ми супроводжуємо «перепрошую».

Власне, усілякого роду зіткнення, зачіпання і навіть геть незначущі вторгнення у власний простір потребують вибачень. Для нас слово «перепрошую» — це префікс чи не до всіх питань та прохань: «Перепрошую, цей поїзд їде до Банбері?», «Перепрошую, коло вас можна сісти?», «Перепрошую, чи не скажете, котра година?», «Перепрошую, та ви, здається, сидите на моєму плащі!». Ми перепрошуємо, коли випадково торкнемо когось плечем, проштовхуючись до дверей; перепрошуємо, коли насправді «промазали» і нікого не зачепили — однаково обидві сторони на автоматі скажуть «перепрошую». Ми часто кажемо «перепрошую», коли насправді маємо на увазі «вибачте» (або ж «геть з дороги»), наприклад, коли просимо уступити нам дорогу. Питальне «перепрошую?» означає «Я не почув / не почула, повторіть, будь ласка, ще раз» (або ж просто «Що?»). Само собою зрозуміло, що всі ці «перепрошую» — це не щиросерді вибачення. «Перепрошую», так само, як і «гарно», — це універсальне, прикладне і багатоцільове слово на всі випадки життя. Якщо не знаєте, що сказати, кажіть «перепрошую». Завжди перепрошуйте — це дуже по-англійськи.

Правила «дяк» та «бдлска»

Може, англійці і не говорять багато у громадському транспорті, та коли вони таки розтуляють рота, то, ймовірніше за все, крім «перепрошую» ви ще почуєте «будь ласка» та «дякую» (те останнє часто скорочують до «дяк» та «кую»). Збираючи матеріал до цієї книжки, я вирішила порахувати усі ці Бдлска і Дяки. Кожного разу, сідаючи в автобус, я вибирала місце поближче до водія (у більшості автобусів, окрім тих, що курсують центром Лондона, нема кондукторів — пасажири купують квитки у водія), щоб прослідкувати, скільки пасажирів скажуть «будь ласка» і «дякую», купуючи квиток. З’ясувалося, що більшість англійців дотримуються правил Бдлсків і Дяків, так само, як і більшість водіїв та кондукторів у відповідь, беручи гроші, кажуть «дякую». Та це ще не все: