Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

виходячи на потрібній зупинці, пасажири часто знову дякують водієві. У великих містах таке трапляється рідше, а от в невеликих містах та містечках — це звична справа. Я зауважила, що впродовж типової короткої поїздки з центру Оксфорда до околиці міста всі пасажири казали «дяк» і заходячи, і виходячи з автобуса. За винятком зграйки іноземних студентів, які не сказали «будь ласка», навіть коли купували квитки. Багато туристів та гостей країни наголосили на тому, що пасажири-англійці надзвичайно ввічливі. Мої крос-культурні експерименти підтвердили, що рівень ґречності у транспорті таки справді небувало високий. В інших країнах, як я зауважила, пасажири дякують водіям автобусів лише у дуже маленьких містечках, де знають водія особисто.

Та одразу наголошую, що в англійських «Бдлсках» і «Дяках» нема нічого теплого чи товариського — ми їх бурмочемо собі під ніс, навіть не дивлячись в очі і не усміхаючись. Підкреслена ввічливість та ґречність у громадському просторі зовсім не означає, що ми щиросерді, доброчесні та благородні люди. У нас просто є правило про Бдлска та Дяк, яких ми здебільшого дотримуємося. Ретельні «прошу» та «дякую», звернені чи то до водія автобуса, кондуктора або таксиста — це всього лиш чергова маніфестація «ввічливого егалітаризму», про який ми вже згадували раніше. Він свідчить про те, що нам неприємно загострювати увагу на різниці у статусі та на будь-яких моментах, що стосуються грошей. Нам подобається вдавати, що ці люди просто роблять нам послугу, а не виконують свої обов’язки і беруть за це відповідну плату.

І ця гра — двостороння. Зокрема, таксисти очікують не лише оплати, а й подяки: вони почуваються ображеними, коли пасажир просто вручає гроші. Правда, до іноземців вони поблажливіші, адже ті «на більше не спроможні», як сказав мені один лондонський таксист. «В англійців це на автоматі, — пояснив він, — вони кажуть “дякую” та “бувай” або щось на зразок цього, коли виходять з авто. І я їм теж кажу “дякую”. Іноді трапляється якийсь невихований сучий син, який мовчить, та більшість автоматично подякує мені».

Винятки до правила заперечення: таксі і роль дзеркал

Англійські таксисти зі свого боку також люб’язні з клієнтами і часто охоче переступають правило «заперечення» і йдуть в обхід традиційних правил стриманості та недоторканості приватного простору. В нас навіть є бородатий жарт про неймовірну говірливість таксистів, і, правду кажучи, він не з пальця висмоктаний. Найпопулярніший стереотип, висміяний колумністами, — це таксист, який занудив пасажирів до смерті або ж вибісив своїми нескінченними монологами на довільну тему — будь це недолугість чинного уряду, тренер збірної з футболу чи останні скандальні плітки про зірок. Мені траплялося їздити з такими водіями і, як і більшість англійців, я соромилася вступати в аргументовану дискусію або хоч попросити заткнутись. Ми скаржимося на те, що таксисти не шанують правило заперечення, але, суто по-англійськи, замість того, щоб вжити заходів, просто переводимо у площину всенародного жарту. Правда, існує ще один вид балакучого таксиста — цей не видає монологів у стилі жовтої преси, а радше намагається по-дружньому зацікавити пасажирів до розмови.

Все починається, як книжка пише, — з коментаря про погоду. Далі — в бік традиції — йдуть питання особистого характеру, наприклад, куди пасажир прямує (якщо на вокзал, то наступним буде питання на кшталт: «О, то ви на відпочинок, так?»). Питання бувають ще більш особистими (принаймні англійці вважають їх особистими — це, наприклад, питання про роботу та сім’ю). Водії зазвичай вельми уважні до найменших нюансів інтонації та міміки пасажирів і не нав’язуються, якщо їм трапився клієнт, — англієць до самих кісток, — який вичавлює із себе односкладові відповіді, конфузиться і мнеться. Насправді, для багатьох англійців така допитливість — це вже занадто. Однак ми не можемо сказати водієві припнути язика — ми або занадто ввічливі, або занадто несміливі. Говорити з пасажирами чи ні — вся надія тільки на жести та інтонацію.

У розмовах із таксистами — і з фахівцями на зразок перукарів — присутній елемент «культурної ремісії», коли звичні за нормальних обставин правила дискретності та стриманості послаблюються. Тоді можна, якщо, звісно, хочеться, побалакати від душі — щиріше і відвертіше, аніж це заведено в колі малознайомих людей. А от лікарі можуть хіба помріяти, щоб правила приватності призупиняли дію в їхніх кабінетах — там англійці зазвичай не зраджують своєму амплуа і залишаються стриманими та штивними. Я б їм порадила застосувати до пацієнтів правило «дзеркала» — ставати позаду, як це роблять перукарі, або дивитися на них як таксисти — у дзеркало заднього виду. Англійці, здається, можуть хоч трохи розслабитись і забути про свої заборони, коли їм не дивляться просто у вічі.

Певною мірою це одна з «універсалій»: в усьому світі священикам віддавна відомо, що з-за ширми люди сповідаються охочіше. Психоаналітики саджають клієнтів на кушетку, щоб не було прямого контакту очі в очі. Це аж ніяк не збіг обставин. Тут питання радше у ступені безконтактності: англійцям без таких фокусів доволі складно «відкритися». Завдяки «магії» вони ведуться на ілюзію анонімності. Власне, якби хто питав, то я б порадила лікарям не використовувати всі ці новомодні «навички комунікації», яким їх понавчали, — всі ці тактики в стилі обнімімося-поплачмо, коли їм кажуть сідати поруч з пацієнтом, а не ховатися за захисним столом, як раніше, нахилятися поближче, дивитися в очі та ін. Як я помітила, всі ці фокуси вщент залякують пересічного англійця. Лікарі, з якими довелося на цю тему поспілкуватися, підтвердили мої припущення: саме так вони діють на пацієнтів, які не наважуються зізнатися лікарю, що ж їх насправді непокоїть, аж поки вони, стоячи в півоберта у дверях і тримаючись за клямку, не скажуть правду.

Як правильно стояти в черзі

«І сказав Бог Мойсею: “Перший, підійди до мене!”. А він прийшов другим, і відправив його Бог в кінець черги, щоб не порушував порядок черги». «Всенародне захоплення» — так 1946 року Джордж Мікеш, угорський письменник-гуморист, описав черги в Англії. «На Континенті, — вів він далі, — люди, чекаючи на автобус, вештаються собі туди-сюди, хто як хоче. Коли автобус приїздить — вони женуть до нього юрбою… Англієць, навіть сам-один, чемно формує чергу». Через тридцять років, 1977 року, він оновив дані — нічого не змінилося. Минуло ще тридцять років, і скидається на те, що висновок й досі актуальний. Та Мікеш занадто все спростив — англійські черги зовсім не такі прості.

Нещодавно в газеті «Сандей» мені трапилась розпачлива стаття, буцімто англійці «занедбали мистецтво черг». Я здивувалась, адже це геть зовсім суперечило результатам польових досліджень. З’ясувалося, що авторка статті стояла собі в черзі і хтось спробував пропхатися наперед. Вона, як і решта людей з черги, вкрай обурилася. Звісно, що ніхто не наважився поставити нахабу на місце (всі просто бурчали собі під ніс і осудливо сопли), тож йому все зійшло з рук.