Читати книгу - "Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі"

Але ці деталі також важливі для мене, саме з них складалася ця клята ніч.

- Ви або ваші близькі хворі? Хочете попросити про здоров'я? Або, можливо, втратили близьку людину? - він, як у перший раз, сподівається на передбачувану відповідь, і мені навіть трохи шкода розвіювати ілюзії. 

У моєму житті так рідко виникають ситуації, які дозволяють шаблонні рішення.

- Вчора вдень я знову прийшла до лікарні, - віддаю перевагу пропустити його запитання. 

Даю зрозуміти, що хочу монологу, а не діалогу. Він розуміє. Стривожено потихеньку дихає у трубку, але не перебиває, не лізе з підказливими запитаннями. І мене прориває.

- Я приходжу сюди майже щодня. Мені завжди є що віддати. Але, здається, я набагато більше забираю, - тепло посміхаюсь, згадуючи щасливі обличчя дітей.

Розповідаю янголу про свята та книги, іграшки, які приношу дітям. Безупинно говорю, не звертаючи уваги на час. Згадую найщасливіші моменти. Тому що все ще боюся говорити про головне.

Він сміється разом зі мною, сумує, посміхається. Одного разу навіть, здається, плакав.

Декілька разів я чула голоси інших янголів, звернені до нього. Але вони одразу замовкали, не знаю, що він відповідав їм.

- Але ж справа не в цьому? - не витримуючи, знову запитує янгол, коли сонце починає схилятися до горизонту.

Я ніколи ні з ким так довго не розмовляла.

- Не в цьому, - здригнено відповідаю я.

- То що ж підштовхнуло вас подзвонити сьогодні?

- Мені страшно, - відповідаю шепотом, навіть лякаючись озирнутися, ніби небезпека підстерігає мене. - Страшно подумати, що буде далі. Вчора вдень я знову прийшла до лікарні. Коли подала останні ласощі, завідувачка відділення попросила мене зайти до неї. Зазвичай лікарі ставляться до волонтерів з пересторогою або трохи зневажливо, іноді з подякою. І я б пожартувала над її проханням. Але вчора був особливий випадок. Щось особливе проблиснуло в її очах, і я зрозуміла, що справа кепська, якщо вже вона збирається про щось просити саме мене, волонтера. Коли я увійшла до її кабінету, жінка довго мовчала. Не так довго, як я, звісно, - самоіронія часто врятувала мене, але не цього разу. - Вона дала мені прочитати діагноз, обережним почерком виведений на картці. Так, вже все переведено в електронний вигляд, але все одно документи дублюються. Техніка не завжди надійна... Це конфіденційна інформація. Захист персональних даних, і все таке... - відмахуюсь, ніби від пустощів. - А зараз ось вона дала мені прочитати картку. Я, відверто кажучи, нічого не зрозуміла. Набагато більше мені говорили її очі. Погляд такий... Важкий, схвильований. Вона щось мені говорила, але для мене все зійшло до її очей і прохання бути з батьками дітей нарешті, поки вони знайдуть для себе яке-небудь рішення.

Я накупила чаю та солодощів, щоб провести з ними час разом. Але потім неодноразово жаліла, що не взяла щось міцніше. Втім, мабуть, це ніяк б не допомогло...

Вже наближалась вечірня година, і я зайшла до палати, де сиділи двоє дорослих. Він і вона.

- А де ж діти? - здивовано уточнила я. 

І вони насторожено здригнулися, наче я раптом болюче вколола їх голкою.

Чоловік хитнув головою на знак вітання, перший приходячи в себе, і відповів за обох:

- Їх забрали аніматори, потім контрольне обстеження, і нянька їх покладе спати. Їм не треба було бути тут...

Я оглянула їх обох. На руках обручки. Отже, подружжя. Батьки. Сидять один навпроти одного і сверлять поглядами. І стільки болю та відчаю в них прочитується, що я ледь не задихнулась в цьому потоці не сказаних слів.

Поки я розкладала свої дарунки, вони мов натхнені розтанули, допомагали гріти воду, наливати чай. Тепер навіть не зможу підрахувати, скільки чаю ми випили за цю ніч...

У неї очі глибокі такі, зелені, яскраві. А в нього розсудливі карі, майже чорні. І волосся у них обох темне, колір дозрілих каштанів, і блищать красиво, так що я забулась навіть, і не зразу розібралась в суті.

А суть ось яка... Вони прожили разом двадцять років. І десять з них весь час намагалися натуральними способами стати батьками. Але з якоїсь причини Бог дітей їм не давав.

Я помовчала трохи, відпочиваючи від важкого, сповненого болю дихання. Мовчав і мій співрозмовник.

- Люди - це уперті істоти. Думаю, ви і самі в курсі, - гірко посміхаюсь я. - Вони не виняток. Зібрали документи, пройшли всі перевірки, постали на чергу. Усиновили двійнят. Їм всі заздрять навіть. Хлопчики такі ласкаві, слухняні, здоровенькі.

Сім'я стала повноцінною, без дітей же це лише двоє дорослих, і порожньо, холодно вдома без дітей. А тепер щастя прямо прийшло в дім.

Час летів, хлопці виростали. Від них ніхто не приховував факт усиновлення, і вони були щиро привʼязані один до одного і до прийомних батьків.

Але одного разу в школі один із синів втратив свідомість. За ним, майже одразу, і другий. Як це у двійнят влаштовано, наука ще не зовсім розгадала... Вчителі від несподіванки злякалися. Батьки ще більше, бо ніщо не передвіщало біди.

Довго проходили всі можливі існуючі обстеження. А такі втрати свідомості стали траплятись все частіше. Хлопчики слабшали, худнули на очах.