Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Дякую, не треба. Документи в мене є. — Ніколас дістав із кишені свій паспорт, показав.

Влад розкрив червоно-золоту книжечку, заглянув у неї, присвиснув.

— Так ти в натурі бритіш. Ну, діла. Все одно, Колю, з Шереметьєвим краще зачекати. Ти упевнений, що ніхто не бачив, як ми з тобою чинили протиправну дію? Який-небудь дядечко з гаража в щілинку цікавився, бабуля пляшечки збирала, алкаш у кущиках пісяв? Вельми в тебе статура примітна із твоїм баскетбольним зростом. Наша ментура, звичайно, не Скотленд-Ярд, але якщо надійде орієнтування на дядю Стьопу іноземного вигляду, із зеленими смугами на щоках і дебільним виразом на мордалітеті, тебе ураз залигають. Посидь тихо день-два, а я з'ясую, в розшуку ти чи ні. Якщо тобі заховатися нема де, проси політичного притулку у Владика. Виручу. Давай, Колю, замовляй музику — Влад Соловйов виконає. Для нашого друга із сонячного Альбіону прозвучить патріотична пісня «Не нужен мне берег турецкий».

І справді заспівав — красивим, гучним баритоном:

А я остаюся с тобою,

родная моя сторона,

не нужно мне солнце чужое,

и Англия мне не нужна!

Фандорін мовчав, розчулений і вражений. Хід його думок був приблизно таким.

Усе-таки в словах Достоєвського про всесвітню чуйність російської душі міститься велика незаперечна правда. Взяти хоча б цього Владика — здавалось би, маргінальний тип, за західними мірками, просто розбійник, а скільки чуйності й душевної широчіні в цьому новоруському флібустьєрі! Як тут не згадати стосунки Петруші Гриньова з кривавим і прекрасним Пугачовим. Той теж за заячий кожушок оддячив без міри й рахунку, невтримний у добрі так само, як і в злі. Ось яких типажів народжує руська земля! Тут і краса, і сила, і відчайдушність, і душевне благородство — при цілковитому зневаженні законів і норм суспільної моралі. Таж тільки-но ввігнав людині три кулі в голову, і ні найменших ознак рефлексії — сидить, співає.

— Ну що, надумав? — весело запитав новоявлений Пугачов, обганяючи праворуч міліцейську машину. Фандорін подивився назад, упевнений, що охоронці порядку негайно зупинять порушника. Та водій у кашкеті глянув на номери «ягуара» й тільки похитав головою.

— Ми з тобою, Владе, людину вбили, — тихо сказав Ніколас. — І ні про що інше я зараз думати не можу.

— Це в тебе, Колю, від ніжного англійського виховання. Ти, напевно, в дитинстві коротенькі штанці носив, і в школі у вас билися тільки до першої крові.

— А у вас хіба ні? — здивувався магістр.

— Я, Колю, виріс у Чорногорську. В нас, починаючи з молодшої групи, молотилися до повної відключки. Чув про місто Чорногорськ?

— Ні.

— Про нього мало хто чув. Параша, а не місто: тринадцять шахт, двадцять винних лабазів, дві туберкульозні лікарні, чотири кладовища і сорок тисяч виродків, бидла, котрому більше діватися нікуди. І якщо я пру на «ягуарі», якщо в мене офіс у палаці Добринських, двадцять шість свердловин на Ямалі, вілла в Сен-Тропезі та ще багато дечого, так це не тому, що я в школі добре вчився. А тому, Колю, що я рано зрозумів одну просту хріновину. — Він розлючено вдарив долонею по керму. — Якщо я, бидло, хочу прорватися зі скотинячого загону типу Шахта — Магазин — Сухоти — Могила, мені доведеться своєю довбешкою багато парканів протаранити. Я, Колю, парканів узагалі не визнаю. Куди мені треба, туди і пру. Влад Соловйов відступати не вміє. Якщо я щось роблю, то до краю, заганяю по саму рукоятку. Поставив собі мету — здохну, а свого доб'юся. Тільки раніше ті здохнуть, хто мені поперек дороги стане. А ставали поперек дороги багато хто. І здохли багато хто, тільки винний у цьому не я — вони. І твій товаришок сьогоднішній теж сам нарвався. У нас тут не Англія, але живемо ми, Колю, за англійським законом. Твій земляк придумав, Чарльз Дарвін. Закон такий: або вони тебе, або ти їх. А не хочеш жити за Дарвіном — сиди в Чорногорську, споживай сивуху та харкай чорною пилюкою.

Пристрасна промова чорногорського еволюціоніста справила на магістра належне враження — Ніколасу зробилося соромно, що він виріс у прилизаному Кенсингтоні, в дитинстві грав на флейті, а в одинадцять років хотів повіситись через те, що сер Олександер не купив йому поні.

Попереду і праворуч показався комплекс сірих прямокутних будівель, які блищали полірованими вікнами. Перед комплексом завмер бронзовий Гермес у балетній позі.

Соловйов розвернувся через суцільну розділювальну смугу й зупинився перед двоповерховим будинком із вивіскою «Кабакъ».

— Що це? — запитав Фандорін.

— Що написано — кабак. У мене, Колю, голова болить, тому що покійник пару разів здорово по ній умазав. Груди ниють. У роті солоно, зуб хитається. Треба полікуватися.

Ніколас здивувався:

— Але ж це не госпіталь?

— Цей заклад, Колю, належить мені, й тут є все: ресторан, бар, номери, а знадобиться — буде й госпіталь. До того ж «полікуватися» у нас означає — трошечки випити горілки.

— Я не вживаю спиртного. Зовсім.

— А хто вживає? — образився Влад, вилазячи з машини. — Я ж сказав: трошечки. Посидимо, познайомимося поближче. Пом'янемо дорогого покійника.

* * *

Самого ресторану Ніколас так до пуття й не побачив. На сходах, які вели з гардероба на другий поверх, їх зустріла дуже красива блондинка в строгому й елегантному костюмі — очевидно, кельнерка або розпорядниця.

— Здрастуй, Владику, — сказала вона грудним голосом і мило порожевіла.

— Привіт, Зінок. — Соловйов подивився на розпорядницю з неприхованим задоволенням. — Посади нас в одиночку. Зроби там усе, як треба, і щоб не заважали. Лади?

— Добре, Владику, — проворкотіла красуня. — Я сама обслужу. Їсти будете чи так, закусити?

— Ти неси, чого не жалко. Ми там вирішимо.

Судячи із столу, накритого в окремому кабінеті, Зінкові для Владика було нічого не жалко. За якісь п'ять хвилин довгий стіл, накритий на два куверти, був суціль заставлений графинами й закусками, з яких Ніколаса особливо вразив заливний осетер із шипастою мезозойською спиною. А три монументальні цебра з білужачою, севрюжачою та осетровою ікрою в магазині «Кавіар-хаус», який на вулиці Пікаділлі, певно, обійшлись би в декілька тисяч фунтів. Ніколас згадав, що останнього разу по-справжньому їв учора вранці, в готельному ресторані (апельсиновий сік, омлет із сиром, тост), і шлунок затріпотів короткими сластолюбними спазмами, а в роті відкрилася неспинна теча.

Зінок вишикувала