Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

У відповідь на розпочату українцями акцію з ультиматумами до такого ж інструменту залякування вдалися і польські підпільники. По багатьох місцевостях Галичини було розкидано листівки з вимогою до українців негайно залишити ці території під загрозою смерті.

«Українці! Вбивства і напади ваших банд в злочинний спосіб на спокійне польське населення унеможливлюють наше співжиття і змушують нас до відповіді, ― читаємо в одній із них від 16 травня 1944 р. ― Наказую українській людності протягом 48 годин залишити місцевості, заселені поляками. Невиконання наказу буде каране смертю. Командир відплатних загонів Ярема».

Проте ініціатива в більшості випадків у той час була на українському боці. Звіти українського підпілля подають інформацію з різних районів Галичини. «Згідно з наказом Організації, у цілій Равській окрузі польське населення покидає села. Менша частина поляків лишилася в містах: Рава, Жовква, Немирів, Любачів. Більша частина вибирається на Ярослав і дальше на захід. Тих, що не хотять добровільно опустити наших земель, наші відділи знищують. Польські села, що були центрами польського активу, спалено, як Річки, Ковини. В мішаних селах попалено тільки деякі хати, а багато їхніх господарств лишилось в руках українських селян».

Схожі дані маємо із Золочівщини: «Зараз переведено в цілому терені протипольську акцію в формі ультиматумів, зобов’язуючи до певного реченця вибратись полякам з ЗУЗ. Ультимати були дані помимо цього, що в селах стаціонувало військо. Це викликало страшну паніку поміж поляками, і вони почали масово виїжджати на захід».

Детальну інформацію про розгортання антипольських акцій містять звіти польського підпілля: «Польські поселення ― як нам повідомляють з багатьох сторін, ― отримують погрози і заклики до виїзду на захід, які повторюються через кожних кілька днів. Тому еміграційний рух далі залишається масовим явищем. Залишені, осиротілі польські будівлі українці негайно спалюють і знищують, щоб у селі після поляків не залишилося й сліду. Навіть садиби, розташовані настільки близько від українських будинків, що не можна їх спалити без загрози для останніх, старанно розбирають». У звіті командування АК Львівського регіону від 11 травня теж зазначалося: «Українська ділянка далі відзначається значним збільшенням убивств. Нині їм, як правило, передує наказ про виїзд українською мовою».

Аби спинити паніку і припинити масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до вчинених українськими повстанцями. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, ― читаємо у звіті одного з польських командирів, ― наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену. Те саме зробив на периферії міста [41], на Клепарові, Голоску, Замарстинові і Збоїщах».

У кінці травня Міністерство внутрішніх справ, спираючись на інформацію, отриману від польського підпілля, повідомляло уряд в Лондоні, що кількість поляків на теренах Галичини суттєво зменшилася. «Жовківський повіт. На терені повіту залишилися лише рештки польського населення. З самої Жовкви виїхало 90 % інтелігенції, а польського населення, переважно втікачів з околиць, є там лише коло 1000 осіб. В повіті поляків фактично немає. Равський повіт. Терен повіту цілком залишений поляками. З самої Рави Руської виїхав Польський опікунчий комітет, священики та інтелігенція. В містечку залишилася тільки міська біднота в кількості близько 200 осіб. Яворівський повіт. Купка поляків знаходиться лише в самому Яворові. Радехівський повіт. Дрібні кількості залишилися ще в Радехові, Топорові, Лопатині і Стоянові». Аналогічна інформація стосується Сокальського, Кам’янського, Бродівського, Перемишлянсього, Золочівського, Бібрецького, Стрийського, Бережанського та Підгаєцького повітів.

Українські акції були тільки однією з причин, які штовхали поляків залишати Галичину. Іншою було бажання втекти перед приходом радянської влади. Незважаючи на причини, така ситуація ставала катастрофою для польського підпілля, адже позбавляла його можливості чинити опір українцям чи, тим паче, сподіватися на протистояння радянській владі.

Уже наприкінці травня, коли на повну силу велися бойові дії між обома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, реалізовано спробу бодай призупинити їхнє подальше розгортання. З пропозицією про перемир’я вийшли поляки як, очевидно, більш постраждалі у цьому конфлікті. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі у подоланні непотрібного конфлікту. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості. Тим паче наближався фронт, який призводив до дезорганізації лав обох підпільних рухів і, що найголовніше, знову загострював питання належності західноукраїнських земель.

Останні переговори за участі уповноважених українським та польським керівництвом відбулися наприкінці червня 1944 р. Їхнє завершення мало справді символічний характер, тому наведемо тут більший фрагмент із протоколу переговорів:

«Поінформую, для льояльности, ― зазначив польський представник, ― що приготовляємо в найкоротшому часі одветову [42] акцію. Не можемо не реагуватися на масові вбивства поляків, бо компромітуємося перед народом.

Український представник: Куди задумуєте спрямувати?

Польський представник: По емігрантах, що сьогодні заливають Польщу.

Український представник: Це значить під фальшивою адресою відповідаєте. І не справедлива ціла постановка, бо емігранти не йдуть до вас з тезами, що Краків чи Варшава одвєчнє українське зємє. Отож за що? Пімста?

Польський представник: Ми ще не почали акції».

Загалом, за інформацією Миколи Лебедя, на той момент референта зовнішніх зв’язків Проводу ОУН, яку він озвучив на Великому зборі Української головної визвольної ради в липні 1944 р., до того моменту з серпня попереднього року відбулося вісім переговорів із поляками. Наступні після літа 1944 р. перемовини між представниками обох підпільних рухів тривали протягом 1945―1946 рр. на Закерзонні, але вони вже мали лише локальний характер. Тому війна між українцями і поляками тривала до самого переходу фронту.

Під час антипольських виступів вояки, очевидно, часто виходили поза регламентовані керівництвом українського підпілля рамки. Через те з’являлися додаткові інструкції, які акцентували увагу на тому, що:

«Не вільно:

а) вбивати жінок, дітей і старців,

б) вбивати родин, мішаних з українцями,

в) вбивати людей, що не тяготіють до польщини і є властиво українцями-римокатоликами.

Треба:

а) ліквідувати сильні активні польські скупчення,

б) вдарити по польській верхівці,

в) в часі акції забирати зброю, муніцію і майно (худоба, безроги, збіжжа, особливо взуття і одіння)».

У вказівках командира УПА—Захід Василя Сидора ― «Шелеста» було регламентовано черговість проведення антипольських акцій. Насамперед повстанці повинні були нищити бойові сили ворога, далі — вживати заходів проти сексотів та активістів польського підпілля, наступним етапом ставали відплатні акції. Як і в попередньому документі, акцент було зміщено на неприпустимості вбивств жінок та дітей.

Крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях Роман Кравчук 27 червня 1944 р. наголошував: «Акції мусять проходити планово. Треба, по-перше, дати листівку спеціальну до поляків, щоби вибиралися з наших земель ― визначити реченець (три до 10 днів). Опісля дбайте в цілому терені в різних пунктах. Так, щоби акцією обняти цілу область».

Така кількість регламентаційних документів свідчить, з одного боку, що керівництво українського підпілля намагалося жорстко контролювати перебіг антипольських акцій, не допускаючи самовільних виступів і повторення волинської ситуації річної давнини, з іншого —