Читати книгу - "Яр"

— Я був у штабній роті, усе бачив. Шостого августа, середа була, дивлюся, прочім, виходе, а я на посту стою. Зайшов, падлюка, за хату, розперезався й присів, хотя я стою осьосьо... Тоді підперезався, гукнув ще одного штабіста, поклали вони знам'я армєйське в один танк, у другий самі посідали — й пошов! Прорвався, повідіму, падлюка, з окруженія, наші бачили...

Він мовчав, і муха лазила в нього по неголеному підборідді, кульгала межи щетинками, сідала на гострий ніс і на губи, наче мерцеві, я прогнала ту муху, й Антін прочнувся.

— Ото гляди й ще одну армію такому падлові дадуть... Аякже, знам'я армії виніс із окруженія, спас їй честь. А ми в мішку...

То була перша зрада Власова, про нього ми почули вже пізніше, як повернулися наші, коли стало відомо, що генерал удруге чи втретє здав свої армії й сам перейшов до німців. Але тоді ще ніхто нічого не знав, і ми слухали Антонові спогади, як у дитинстві — страшні бабусині казки.

Ми з невісткою Пашею ходили за Антоном, як за немовлям, і він почав помалу оклигувати. Уже дибав по хаті й по садку, сам ставив і сам прибирав з-під груші дачку, бо Паша й досі не розродилась, а я мусила робити все і в хаті, і не в хаті, бо більше було нікому. Наближалась осінь і доводилося думати про те, як перезимуємо. Ми з дівчатами нашої вулиці ходили в степ і носили на собі то качани кукурудзи, то снопи, то соняшничиння. Колгоспні лапи стояли без догляду, урожаю ніхто не збирав. По людях блукали чутки, нібито німці ліквідовуватимуть колгоспи й роздаватимуть землю. Або ж балакали інше: колгоспи як були, так і будуть, тільки зватимуться по-іншому. Тож кожен і тяг додому, мов миша до нори, що поцупить. Але згодом і справді почали розганяти й ловити тих, хто ходив із лантухом по ланах колгоспу.

— Сиди, повідіму, вдома, — сказав мені Антін. — Ось я трохи... то сам. Сиди.

Я звикла слухати брата, бо він був мені за матір і за батька, наші мама вмерли ще в тридцятому, я їх майже не пам'ятаю, тато — позаторік, і Антін лишився в хаті головою.

Паша насилу гойдалася двором, і мені довелось самій конати картоплю. Антін силкувався допомагати мені, та він був ще слабий і тільки тримав лантуха. Малий же Антось гасав на вгороді й чіплявся з різними запитаннями, часом вимовляючи «о» замість «а», як власне, говорили всі дітлахи на нашому кутку:

— Тоту, а ви на базорі були?

Брат відповів:

— Не.

— А копероція 'дчинена?

— Зачинена.

— А я хочу цоцьку!

— Зроби осьосьо з картоплини.

— То не тако-о, я хочу горну.

— Де ж я тобі її, прочім...

Антось ображено шморгнув носеням, а згодом знову вчепився:

— А момка кого народять: хлопця чи дівку?

Здивована такою допитливістю, я червоніла, а брат усміхнувсь.

— Іди он лучче курей з городу вижени.

— Не хо-о. Зробіть мені роготку, тоді виганьотиму. А як не зробите, піду в йо-ор.

До яру він ніколи й не наближався, тільки лякав ним інших. Малому хотілося розваг, сусіди тримали своїх дітей на припоні, але нам було не до цього.

Того дня, коли німці взяли Київ, Антін уранці подався до товариша, Грицька Галабурди, який уже працював на станції. Перед війною брат був залізничником, старшим обхідником колій, і тепер подався до друга розпитати про все. Він уже зовсім одужав, хоча й лишався худим і замлілим.

Повернувсь Антін пізно, і мені здалося, що він сердитий або щось розхвилювало його. Я спитала:

— Грицька бачив?

— Та бачив, — знехотя відповів Антін.

— Робе?

— Та робе...

— І що?

— Та кликав і мене...

Мені хотілося знати, що ж хвилює Антона, і я знову допитувалася:

— Чого ж ти щось... уроді...

Брат лише відмахнувся й вийшов з хати.

Надворі мрячило, але він ходив подвір'ям, не звертаючи уваги на мряку, і увесь час позирав у бік вулиці.

І ввечері, несподівано для мене й для Паші сказав:

— Не ждіть, я, повідіму, не ночуватиму.

Прийшов Антін пізнього полудня, пообідав і ліг спати, а смерком знову кинув:

— До вечері не ждіть.

Ми ні про що його не розпитували. Так тривало чотири дні. П'ятого йому прийшла повістка: з'явитися до управи. Брат узяв папірчину, згорнув її вчетверо й зашилив у кишеню будьонівського галіфе, аж тоді сам собі буркнув:

— Це той гад...

Ми не знали, кого він так величає, але розпитувати не бралися. Невістка тихо плакала в ліжку, я ж метнулась по сусідах. Виявилося, такі виклики поприсилали всім дорослим чоловікам.

— Балакай... — одмахнувся брат, узяв з мисника паляницю, відрізав добрий окраєць, поклав за пазуху та й пішов: — Як питатимуть, кажіть, не знаємо, де він, прочім.

Паша заголосила, мов на похороні, я ж почала її заспокоювати, що все буде гаразд, але на душі в самої стало так тоскно, аж захотілось плакати. В Ярі вже декого