Читати книгу - "Яр"

Антін повернувся тільки смерком. Нічого страшного поки-що не трапилося. Викликаним пропонували влаштовуватись на роботу. Брат пішов до управи наступного ранку й повернувся з призначенням. Відтоді він почав працювати на станції, як і перед війною. Усі ті ночі, Антін розповідав сам, він перебув у свого друга Грицька Галабурди.

Через тиждень після того, як Паша народила другого сина, до нас прийшов Максим. Він ходив по дворах іще з двома жінками й переписував дітей шкільного віку. Одну з тих жінок я добре знала. То була вчителька української мови й літератури, викладала в нас у п'ятому, шостому й восьмому класах: Євдокія Пилипівна. Ми її не любили, і на уроках «Євдокії» завжди стояв гамір. Вона ляскала журналом по столі й верескливим голосом кричала:

— Реб'ята, тишина!

Другу жінку, молоду й напрочуд гарну, я бачила вперше, але здогадувалася, хто це така Про Ганну в Ярі гомоніли дуже багато й усі знали, що вона — онука давнього тутешнього — ще земського лікаря й до неї ходить ночувати новий директор школи Максим Нетреба. Коли вони зайшли, я саме виносила з хати помиї для кабана. Паша після пологів почувалася вже добре, хазяйнувала в хаті й наводила свій лад, покрикуючи й на мене. Угледівши гостей, вона взялася мене висварювати:

— К-куди тебе понесло з помиями вчителям перед самі пики!

Я розгубилася й мало не перекинула шаплик на Максима, Паша ж припрошувала гостей до хати:

— Заходьте, заходьте. Воно в нас не поприбирано, та вже звиняйте, дитинча в мене оце знайшлося...

Я не чула, про що вони вже там говорили, бо навмисне длялася біля кабана. Мені було чомусь надзвичайно соромно. Та хвилин за десять. Паша гукнула з порога:

— А йди, чуєш, Оленко!

Я нишкла в свинюшнику.

— Та йди вже бо!

Дозволялося вилазити з криївки. Перед очима стояв туман, певно, я зашарілася, і перше, що почула, були слова тієї пані Ганни:

— Королева, правда же?

Мабуть, вона зверталася до Максима, бо він засовався й відвернувся, а мене розібрала страшенна лють на приблудну красуню. Я не знала, з чого вигрілося те почуття, але ворожість моя не уникла уваги вродливої гості з гарним, трохи рудуватим, волоссям, що вибивалося з-під капелюшка.

— Только очень... тільки дуже серйозна.

Я завважила, що вона збивається на російську мову, і подивилася на неї трохи зверхньо, бо в нас у Ярі таких зневажали, проте так і лишилась підпирати одвірок.

— До школи підеш?

Я думала про це весь час, десятирічку треба було кінчати, і це обговорювалося й у родині, і між подругами-однокласницями, але, почувши таке запитання з вуст жінки, яку не знати за що зненавиділа, — я раптом стала дибки:

— Ніт не піду!

Пані Ганна здивовано звела брови:

— Як то не підеш? Тобі ж один рік залишається! Не нада... не треба...

Вона раптом запнулася, блимнувши на Максима, і мені стало нестерпно смішно, бо його ж так і дражнили: Нетреба — Ненада. Я пришелепувато й гигикнула, Максим же, зніяковівши, спитав у моєї братови Паші:

— А де ж ваш чоловік?

Паша почала довго й докладно розповідати, а я, скориставшися з того, що про мене забули, вислизла надвір і подалася до дівчат, аби тільки не сидіти вдома.

Коли повернулась, їх уже не було. Паша годувала немовля, і з усього було видно, що давно вже забула про несподіваних гостей. Уся її увага зосереджувалася зараз на синочкові.

Однак за вечерею вона таки згадала й розповіла Антонові про відвідини. Антін одклав ложку.

— Кажеш, питав і за мене?

— Питав, питав.

— А ще щось казав, повідіму?

— А більш нічого, ото тільки таке.

Брат помовчав, тоді буркнув:

— Побачимо, повідіму...

І знову заходився їсти борщ. І вже по вечері промовив:

— Гм... Прочім, до школи нада.

Не знаю, що мене штрикнуло, але я відповіла:

— До школи нада, бо в школі — Ненада.

Усі засміялися й на тому поставили крайку. Зрештою, я вже була доросла й зі мною мусили рахуватись. Після повернення з полону Антін дивився на мене зовсім по-іншому. Я ж затялась до школи не йти — і не тільки через оту пані Ганну...

Уже другий місяць із Максимом творилося бозна й що, і він сам не давав собі в тому звіту. Голова йшла обертом, але то було від роботи, про яку він, даючи згоду стати директором школи, навіть не здогадувався. Тепер йому дедалі частіше спадало на думку, що взявся не за своє діло. Але ж працювали якось не дуже досвідчені люди й до нього, працюватимуть і після, набираючись досвіду, і нічого трагічного в тому ніхто не вбачав. Максим і досі міг згадати принаймні десятьох випускників університету, яким разом з дипломом давали призначення директора середньої школи, хоч то були й зовсім інші часи, які не йшли в жодне порівняння з часом теперішнім.

Ну нехай він і не закінчив повного курсу в університеті, та хіба в нього менше знань, аніж у будь-кого з-поміж колег, які