Читати книгу - "Яр"

взагалі кінчали біс його зна що й невідомо коли: той гімназію, той семінарію, той якісь курси. Припустімо навіть, що він узагалі не думав в університеті про педагогіку, а мріяв про пожовклі томи стародруків та ламкі згортки, списані маловідомими чи й невідомими письменами. Але ж він студентом багато читав!

І знову брали сумніви, і знову в голову бгалася думка, що він усього лиш дилетант. Потім пригадувалося ще образливіше — «недоук», і ставало геть паскудно. Максим сидів у своєму директорському кабінеті, що виходив дверима в кінець довгого шкільного коридору. Перед очима лежав чистий аркуш паперу з виведеним угорі: «План уроку», і трохи нижче — тема: «Походження українців та їхні перші держави». В Ярі було кілька вчителів історії, але дехто з них номер, інших же мобілізували до війська, і Максим змушений був узяти викладання цього предмета на себе, хоч до арешту навчався на філфаці. Мусив би якось зосередитися й продумати свій завтрашній урок у восьмому класі, та в голову лізло таке, що не мало ніякісінького відношення до теми, і аркуш лишався чистим. Що відповісти узавтра вчителям, коли вони почнуть усоте вимагати зошитів? Скаже, відчепіться, зошитів немає, та й годі? Хіба ж то вихід?

Ні, не про таке директорування думав Максим Нетреба, дававши згоду в управі. Зошитів нема, немає навіть на класні роботи, не кажучи про домашні. Кожен клапоть обгорткового паперу доводиться випрошувати в тій управі чи й у німців. І при тому — жодного підручника з жодного предмета. Старі непридатні, там у кожному рядку якщо не «Сталін», то «п'ятирічка» чи «колгосп», навіть в «Арифметиках» та «Ботаніках», не кажучи про підручники з літератури чи з історії. Кожен урок доводиться писати, а потім диктувати учням.

Диктувати... Максим скривився. На чому ж писати ті «диктанти», суцільні диктанти, і жодної хвилини для живого вільного слова. Крапка, кома, абзац. Давай, давай, давай... І в кожному рядку «Німеччина» й «німці». Так, як і колись, тільки навпаки.

За словом «німці» Максимові згадався перший день навчання. На відкриття школи тоді прибув сам комендант містечка гер Отто фон Штаубен. Відтоді минуло майже два місяці, але Максимові останнім часом цей день згадувався до речі й не до речі...

То була середа. Спершу школу збиралися відкривати п'ятнадцятого вересня, тоді перенесли на перше жовтня, але ремонт і різні підготовчі роботи так затяглися, що ледве спромоглися на 15 жовтня.

Зібралися в просторому коридорі о десятій годині ранку. У глибині стояв довгий стіл, засланий червоним полотном, бо іншого не знайшли. На стіні висіли портрети Шевченка та інших класиків української літератури, а збоку на стіні — величезний жовто-блакитний прапор.

Народу в коридорі набилося стільки, що довелося відчиняти й двері класів, бо поприходили не тільки учні, а й їхні батьки та родичі. Усі штовхалися й розмовляли, стояв несусвітній гамір, і коли приїхало міське начальство, Максимові ледве пощастило провести його до столу.

Завітав і бургомістр Яру Григорій Луценко, й начальник української поліції Карпо Мороз, і пані Ганна Базилевич, й Олег Попович, і похмурий Афіноґен, Морозів заступник, і священик отець Юліан, і ще кілька урядовців з управи.

Запала тиша, отець Юліан прочитав молитву на висвячення нової школи, та не встиг до пуття закінчити, як десь позаду люди заворушились, притамовано загомоніли. Максим підвівся навшпиньки й побачив над головами високу тулію німецького кашкета.

То був комендант міста Отто фон Штаубен, якого на відкриття не сподівалися. Він прийшов просто в президію й став коло Григорія Луценка. Отець Юліан нашвидку закінчив перервану молитву, і всі повсідались.

Бургомістр підвівся й, відкашлявшись та пригладивши лисину, сказав:

— Одкриваємо, ну, першу в Ярі вкраїнську школу, о! Нема вже більшовиків, нема жидів і комісарів, і ми тепер самі, ну, хазяїни. За шо, ну, велике спасіба нашим визволителям!

За цими словами він подивився на фон Штаубена, ще й пальцем показав, а німець нервово засовався на місці. Пані Ганна, яка щось гомоніла німцеві на вухо, певно, перекладала, теж потупила зір. Але хвилину незручності перервала пісня. Співав невеликий хор старшокласників, серед яких можна було помітити й кількох учительок:

Ще не вмерла України І слава, і воля! Ще нам, браття українці, усміхнеться доля!

У коридорі всі понуро мовчали, тоді хтось істяг з голови картуза, по ньому й інші, бо в Ярі такого гімну ще не чули. Радіо передавало тільки оголошення про хід подій на фронті та накази командування окупаційних військ. Але й репродуктор висів у центрі біля собору один на все містечко, а приймачів у Ярі навіть перед війною ніхто не мав.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці! Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Максим слухав, і по спині йому бігли мурашки. Ну хто ж винний росіянам, що вони зазнали краху! Повідбирали в інших народів усе, чим ті досі жили. А німці прийшли й повернули Україні й прапор, і герб, і гімн... Максим подивився на коменданта з раптовою приязню. Отто фон Штаубен теж стояв на команду струнко, приклавши руку до козирка. Максим позирнув на людей. Усі дивилися на німецького коменданта широко розплющеними очима. Бач, люди-таки відчувають, що німці з шаною ставляться до наших національних почуттів...

Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду!..