Читати книгу - "Захребетник"

Багато хто заздрить мені. Знаходять у старому Нихоні тисячу достоїнств, що заслуговують палкого, трепетного почуття заздрості. Вони бачать мету, але не шлях, предмет, але не плату. А коли я кажу їм, що чисте джерело та збиті ноги — невіддільні, вони дивуються. Якщо чесно, то я теж заздрю — цьому святому, цьому дитячому подиву. Жадібні, боягузливі, сварливі діти, — але все одно діти.

— Без мене ти нікуди не поїдеш!

— Люба, нумо без істерик. Ти знала, що то значить вийти заміж за венатора?

— Нічого я не хочу чути! Або ми їдемо вдвох, або ти залишаєшся вдома!

— Хочеш води? З льодом?

— І я виллю її тобі на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе?

— Тому що я — славетний мисливець на демонів.

— Ти — мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще!

— Ти перебільшуєш, радосте моя.

— Ні крапельки!

— Гаразд. Я — мерзотник-венатор. Досвідчений. Із чудесною репутацією. Із заслугами перед суспільством. І, як наслідок, цілком гідний вибору міської ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно інше: чому мене обрали тільки тепер, на обслуговування XIII Вальпургіналій… Як гадаєш, мені варто образитися?

Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожній келих із-під вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружині. Вихлюпне в лице, відьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халаті й нічному ковпаку, неголений, невиспаний, він почувався не готовим до сімейних сцен. Інша річ, якби ми були в камзолі, при шпазі…

І в перуці з кучерями до пліч.

І з тростиною в руці.

Тоді можна сперечатися із дружиною навіть у присутності коханки.

— Ми три дні тому повернулися з курорту! — навела кохана дружина аргумент, неспростовний на її думку, але загадковий для цілого натовпу мудреців. — Відпочили, розважилися… Я сподівалася, ти знайдеш час попрацювати зі мною перед захистом!

Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонів згадав курортний Баданден. Там парі Цвяхів довелося брати участь у ризикованому полюванні на Лисого Генія. А згодом, про що коханій дружині знати не належало, венатор мав сумнівне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невідомого характеру й походження — ворогові не побажаєш.

Відпочили, називається. Розважилися.

Цікаве в тебе, люба моя, уявлення про відпочинок.

— Отже, так, — підсумував він твердим, як йому здавалося, голосом. — Завтра на світанку я їду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаєшся вдома й готуєшся до захисту магістерського дисертату. Через дванадцять днів…

— О-о!

— …щонайбільше через два тижні я повернуся. В нас буде півтора місяця для занять. Годі, суперечку закінчено.

Фортунат плекав мало надій, що владний тон подіє на дружину. Руда Меліс, у дівоцтві — ятрийська відьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але — дивна річ! — дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далі.

— Це дуже небезпечно? — запитала вона після тривалої (хвилини півтори, не менше!) мовчанки. — Я маю на увазі Вальпургіналії?

— Не буду лукавити, люба. Між такими людьми, як ми, немає місця для неправди, — сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонів. — На два дні й три ночі місто стає здобиччю…

— Чим-чим?

— Я хотів сказати, що Брокенгарц відкривається для вампірів і перевертнів, інкубусів та суккубарів, ламіїв та ігісів. Для їхніх обрядів і оргій. Для чорних банкетів, на яких калічки-шпільмани грають на відтятих кінських головах смичками, змайстрованими із котячих хвостів. Вальпургіяни їдять щурятину без солі, п’ють відвар мухоморів із коров’ячих ратиць-довбанок і коять усілякі бешкети. Як ти вважаєш, це схоже на салон маркізи П’ємпеналь?

Меліс тихенько схлипнула.

— Навряд чи, — погодилася вона, припудривши носика. — В салоні маркізи їдять перепелів і п’ють із кришталю. А шпільмани грають на скрипках роботи Гоцці. Їй-право, на місці курфюрста Леопольда я давно звільнила би Брокенгарц від цього лиха.