Читати книгу - "Захребетник"

— Неможливо. Традиція, гори вона синім полум’ям! Ще курфюрст Боніфацій Відважний, Леопольдів пращур, підписав договір із пустельником Вальпургом, інкубусом-розстригою. Відтоді жоден лорд Брокенгарца не ризикнув відмовитися від чергових Вальпургіналій. На щастя, це відбувається не щороку. Зажди, зажди…

Він випростався, грізний і обурений. Якби Меліс не знала свого чоловіка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирішив набути виплеканого Вигляду — так він переслідував інферналів на неясних ярусах володінь Нижньої Мами.

— А якщо тебе спитають про це на захисті?

Наступні півгодини були присвячені осуду чарівниць-недоучок, які кепсько знають «Курс новітньої історії шабашів», розділ 16, «Весняний переддень».

— І все одно не розумію, — мовила колишня відьма, в недалекому майбутньому — магістр Високої Науки з дипломом, — коли догана закінчилася. — Переддень весняний, а зараз — друга половина літа…

Венатор відставив убік глечик із водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: із червоним «La Morte». Він звичайно не пив зранку, але бесіда вже його стомлювала.

— Перенесли, — стенув плечима. Пальці нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрі вузли. — За узгодженням з астрологічною комісією Колегіуму Волхвування. Кажуть, зірки так стали.

— От! Зірки!..

— Слухай, а власне, яка різниця: весна, літо? Влітку навіть краще. Дощі не мрячать, дороги не розквашені…

— Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там — один!

— Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих із кращих. Парна Дюжина — це теж традиція. Перед початком Вальпургіналій курфюрст Брокенгарцький розсилає запрошення відомим венаторам. Де просить — завваж, люба, курфюрст просить! — прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваємо й забезпечуємо.

— Ми? Ти ж казав, що їдеш туди вперше!

«Улюблених усі збивають», — згадався Фортунатові рядок із балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета. Далі в баладі карбованим ямбом перелічувалися різні варіанти способів убивства.

— Я такого не казав. Я значивсь в Парній Дюжині VIII і IX Вальпургіналій! Пліч-о-пліч із Гарпагоном Понурим, моїм учителем, і великим Тільбертом Люстеркою! Із братами-близнюками Нільсом та Йоханом ван Хейзингами! До речі, я був єдиний, хто відрізняв Нільса від Йохана. А потім про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобі на початку…

Ще півгодини пішли на самовихваляння. До нього виразно домішувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачів, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Меліс серцем чула, що милий чоловік, бовкнувши зайвого, відводить розмову вбік, але впіймати на гарячому не могла.

Та, чесно кажучи, й не хотіла.

Руда відьма знала, що таке бути дружиною венатора.

— Цур їм, твоїм Вальпургіналіям! Їдь-їдь, і нехай тебе зжере гомолюпус!

В останніх словах майбутньої магістреси не відчувалося запалу. Звісно ж, чоловік поїде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюється, переживає, а він бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…

Відьма глянула в дзеркало — і зойкнула. Замість свого не дуже юного, але ще цілком привабливого личка Меліс побачила в дзеркальній гладіні незнайомця: лисого старого зі шрамом на щоці.

— Доброго здоров’ячка, — старий уклінно схилився, сяйнувши лисиною. — Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?

Позаду непрошеного візитера клубочилося й палахкотіло. Часом із полум’яного мороку проступали стіни підземелля: горбкувате каміння, низьке склепіння, в тріщини вбито лиховісного вигляду гаки. Кістяк на ланцюзі доповнював картину. Сіпаючись, мов у пропасниці, він часом простягав пальці до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгідну п’ядь.

— Згинь! — не обертаючись, наказував старий. — Спопелю! Прошу пробачення, містрис, це я не до вас…

Відьма відсунула крісло вбік, аби чоловік краще бачив дзеркало.

— Любий, до тебе прийшли!

— Хто? Звідки?

— По-моєму, з пекла. Сказати, що ти пішов до Матіаса Кручека?

— У жодному разі! — Фортунат примружено вдивився в клуби диму. — Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!

Радості венатора не було межі. Він навіть засунув руку в дзеркало по лікоть і обмінявся зі старим міцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закіптюжена. Кімнатою розійшовся задушливий запах гару.

— Знайомтеся! Меліс, це Гарпагон Понурий, мій учитель. Гарпе, це Меліс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кістяк тебе дістав. Мені спалити його, чи ти сам?

Гарпагон тричі плюнув через плече. Спалах — і буйний кістяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом із ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання і затихли.

— Щиро радий знайомству. Містрис, ви чарівні. Цей маленький пройдисвіт вас негідний, — в Гарпагоні відчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. — Фарте, я на кілька слів. По приїзді до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фріці». Захопи амулет від пристріту, який ти мені обіцяв. Якщо гребеневі хрящі василіска засохли, поклади в гніздо нові. Домовилися?

— Не знаю, Гарпе, — венатор насупився. — Можливо, я не приїду. Вам доведеться шукати мені заміну.