Читати книгу - "Списоносці"

і листами, пишучи їх хімічними розчинами, підтримують зв'язок з допомогою тайників — кілька з них я можу показати. Раніше керівники груп передавали донесення підпільними гінцями. А з того часу, як перехід через кордон став дуже небезпечним, агенти користуються послугами зв'язкових, які приїздять у країну з тих чи інших причин, маючи відповіді документи.

— Як зв'язкові знаходять резидентів?

— Кожен резидент має свій пароль і відповідь. Я знаю їх.

— Будь ласка, напишіть про все це сьогодні ж і передайте товаришеві старшому лейтенанту.

— Гаразд.

— Обмінявшись паролем і відповіддю, агенти одразу передають повідомлення зв'язковим?

— Ні. Для того, щоб агент поставився з цілковитим довір'ям до зв'язкового і віддав йому матеріали, пароля і відповіді не досить. Я вже згадувала, що окремі резидентури позначені номерами, які мають ще й інше значення. Після обміну паролем і відповіддю агент і зв'язковий розмовляють деякий час, потім резидент між іншим зауважує, що в нього страшенно болить голова. Тоді зв'язковий витягає з кишені коробку, прикрашену трьома коричневими смужками, з таблетками «Мігренін» франкфуртського заводу «Гехст» і, відкривши її, пропонує ліки від головного болю. До речі, це дуже хороші таблетки. Ну, а тепер уявімо, що зв'язковий розмовляє з Ковачоці. Ковачоці має п'ятий номер. Резидент візьме з коробки, наприклад, одну таблетку. У відповідь на це зв'язковий дістає звідти ще чотири і передає їх агентові, ніби для того, щоб той використав їх, коли ще болітиме голова. Розумієте? Якщо Ковачоці візьме дві таблетки, то зв'язковий даруватиме йому тільки три. Отже, щоразу кількість таблеток повинна дорівнювати номеру, яким позначена група. Якщо все збігається, зв'язковий одержує матеріали.

— Все ясно.

— Коли ми вже почали говорити про ліки, то розповів ще про одне. В кожного резидента є червона коробочка для ліків. Вона така маленька, що вміщається в кишені для годинника. В коробочці лежать таблетки. Проте це не ліки, а хімікалії, які розчиняються у воді. Цим розгином пишуть листи, особливо, коли кінчилось чи зіпсувалось хімічне індиго. Крім цього, в кожного резидента є розбірний затискач для галстука. Всередині нього міститься тонесенька плівочка, на яку старанно нанесено ключ шифру, потрібного для радіозв'язку.

Марія замовкла. Притулила до розчервонілого обличчя долоні. Коронді лагідно посміхнувся до неї.

— На цьому закінчимо. Відпочиньте, напишіть паролі і відповіді. Потім один з наших товаришів поїде з вами на кладовище…

Очі Марії наповнилися слізьми.

— Ви не забуваєте про свою обіцянку…

— Ні в якому разі. До речі, після повернення ви не виходьте з будинку до окремого розпорядження. Ми подбаємо, щоб вам було зручно. А тепер, — Коронді звернувся до Када, — проведіть дівчину до товариша Габора — він уже дістав відповідні вказівки.

Коли Када повернувся в кабінет, Коронді, заклавши руки за спину, походжав з кутка в куток. Через кілька хвилин він зупинився перед старшим лейтенантом.

— Запросіть керівників підрозділів.

Години через дві, коли керівники підрозділів, одержавши інструкції, розійшлися, Коронді і Када знову заглибились у читання мемуарів.

«Події розгортались, як в кіно. До Загреба я добрався без особливих труднощів. Можна дуже багато розповідати про те, що трапилося в дорозі, але навіщо розтягувати. Ти теж вивчав історію і добре знаєш, що ті роки були нелегкими. Провідною думкою нашої політики був ревізіонізм — перегляд угорської мирної угоди 1919 року. Ми хотіли заручитися підтримкою громадськості всієї країни. Характерно, що Муссоліні був прихильником нашого ревізіонізму, хоч підтримував нас, звичайно, не без користі для себе. Він скоса позирав на франко-югославський союз, який з дня на день міцнів. Муссоліні, очевидно, думав, що сербів можна приборкати з допомогою невеличкої внутрішньої інтриги. А якщо він протягне Угорщині руку дружби, тоді серби опиняться між двома вогнями.

Моє відрядження і було обумовлене цими програмними накресленнями. Події чіплялись одна за одну, як зубці шестірні, і 30 березня 1929 року я зустрівся з Крістичем.

Коли я вимовив пароль, гладке лице абата розпливлося в широкій усмішці, навіть мішечки під очима заворушилися, ніби наповнилися життям, розбухли від радості. Товсте тіло Крістича обтягувала ряса. Абат щиро обняв мене.

— Сердечно вітаю тебе, братику, вітаю, — говорив він хрипко, як люди з хворим горлом. — Я вже думав, що ти ніколи не прибудеш.

Незабаром я полюбив старого. Він завжди був у доброму настрої і на життя дивився аж ніяк не з висот царства небесного. Абат був директором семінарії, яка містилася в палаці епіскопа. Він знайшов мені житло, а потім я дістав і посаду. Крістич влаштував мене своїм секретарем. Робити було нічого, і я весь свій час присвятив виконанню доручення. Крім епіскопа і абата, більше ніхто не знав про моє відрядження. Я ходив завжди похмурий, замислений, ніби тільки й думав про потойбічне спасіння. Якщо запитували, я давав лаконічну, добре обмірковану відповідь і завжди прикривався маскою покірності. Гадаю, це вдавалося мені. Хочу зазначити: Крістич не знав, хто я такий. Він думав, що я і справді Ново Михайлик — довірена особа Ватікану, яка прибула з Угорщини для виконання відповідальних завдань святої церкви. Крістич вечорами жлуктив вино і розпитував про Угорщину. Любив поїсти, випити. Інші земні справи його не дуже цікавили. Але з одним він не міг примиритись: не подобався абатові його сіятельство Хорті.

— Знаєш, братику, — сказав він одного травневого вечора, — не розумію, чому ви саме цю людину обрали собі за регента. — Абат напихав рот шинкою, вареними яєчками, щоразу запиваючи доброю половиною келиха червоного вина.

Я смиренно глянув на нього і тихо запитав:

— Пан абат знає Міклоша Хорті?

Крістич зареготав. Його хрипкий сміх хвилею покотився по кімнаті.

— Ні, ні! Хвалити бога, братику, не знаю. Та й не хочу знати.

— Але чому пан абат гнівається на регента? — знову спитав я.

— Чому, чому… Дідько його знає чому, братику. Можливо, я й не гніваюсь на нього. Просто не люблю. На випий! — подав він мені келих іскристого вина. Але я скромно відмовився. Абат, не довго