Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Попереду непроглядна чорнота.

Зненацька я зовсім по-іншому дивлюся на всю цю затію. До цієї секунди я все ще уявляв собі Читальний Зал таким, яким він був учора за дня: яскравим, метушливим, якщо й не надто привітним, то бодай добре освітленим. А зараз я, фактично, зазираю в чорну діру. Це космічний об’єкт, з якого не можуть вивільнитись ані матерія, ані енергія, і я от-от втраплю саме туди.

Я нахиляю голову й свічу ліхтариком собі під ноги. Спускатися доведеться довго.

Треба було спитати Декла, де тут у них вимикач. І чого я не додумався запитати Декла про вимикач?

Мої кроки відбиваються від стін, утворюючи довгу луну. Я проходжу під аркою й зупиняюся на порозі Читального Залу. Темно, хоч в око стрель. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої непроникної темряви. Та ще й збіса холодно.

Я роблю крок і вирішую світити ліхтариком униз, бо тоді його світло відбивається від гладенької підлоги, а якщо вгору, то промінь губиться в густих сутінках.

Я хочу зісканувати ті книжки й чимшвидше забратися звідти. Спершу мені треба знайти стіл. Тут їх десятки, та це має бути нескладно.

Я починаю обходити приміщення по периметру, торкаюся пальцями полиць, підстрибую на горбиках книжкових корінців. Другою рукою я мацаю простір навколо, як миша своїми вусиками.

Сподіваюся, що тут немає мишей.

Ось він. Промінь ліхтарика вихоплює край столу, а тоді я бачу масивне чорне крісло й прикуту книжку. На палітурці зблискують яскраві сріблясті літери назви: «Мануцій».

Спочатку я виймаю з торби свій ноутбук, а потому — розібраний на кісточки скелет «БуркоСкана». У темряві збирати його докупи набагато важче, і я незграбно вовтужуся зі шматками картону. Боюся, щоб часом їх не зламати, тому складання забирає в мене купу часу. Наступними я видобуваю із сумки дві фотокамери й однією з них роблю пробну фотографію. Спалах на частку секунди освітлює підземелля, і я одразу жалкую про це, бо перед очима мені все попливло й замигтіли фіолетові цятки. Я починаю часто кліпати й чекаю, доки все мине, гадаючи, чи я, бува, не розбуркав мишей, і / або кажанів, і / або мінотавра.

«Мануцій» просто гігантський. Навіть якби книжку не прикували до столу, сумніваюся, що хтось зумів би винести її з бібліотеки. Аби помістити її в сканер, мені доводиться незграбно обійняти її й притиснути до себе. Я боюся, що картон не витримає такої ваги, але нині фізика на моєму боці. Буркотун сконструював міцну штуку.

Отож я беруся за сканування. Перегорнув, спалах, фотографія. Усередині книжка нічим не відрізняється від тих, які я бачив у «Захмарній колекції»: щільні шереги зашифрованих символів. Перегорнув, спалах, фотографія. Друга сторінка така ж, як перша, і така сама третя, сьома й інші сторінки. Я впадаю в транс, машинально перегортаю широкі сторінки й рахую їх про себе. Перегорнув, спалах, фотографія. Похмурі символи «Мануція» — це все, що зараз існує в моєму світі. Поміж спалахами фотокамер я помічаю тільки глуху, непроглядну темряву. Мої пальці вже самі намацують наступні сторінки.

Раптом я відчуваю поштовх. Невже тут хтось є? Це був легенький струс столу.

Поштовх удруге. Я хочу запитати: «Хто тут?» — але слова застрягли мені в горлі, що й так пересохло, і я тихенько хриплю.

Знову поштовх. Ще до того, як я встигаю додумати жахалку про Рогатого Вартового Читального Залу — імовірно, перевертня Едґара Декла в його звіриній подобі, — я відчуваю ще один по­штовх, а тоді все підземелля починає стрясатися, щось гуркотить, і я хапаю сканер обома руками, щоб той не впав. І тут полегшено видихаю: десь поблизу під землею гримотить потяг метро. Це всього-на-всього потяг метро. Гуркіт наростає, він відлунює від стін, а тоді потроху стихає, залишаючи по собі приглушений стогін, що губиться в сутінках підземелля. Урешті все втихомирюється, і я знову беруся до сканування.

Перегорнув, спалах, фотографія.

Минає чимало хвилин, а може, й не хвилин, і темрява ніби поглинає мене. Може, річ у тому, що я сьогодні не вечеряв, тому рівень цукру в моїй крові впав до мінімуму. А може, й через те, що я стою сам-один у непроглядній чорноті льоху. Та якою б не була причина, вона наштовхує мене на роздуми: враз я гостро відчуваю всю безглуздість нашого квесту, абсурдність цього культу. Книга життя? Та цей збірник шифрів заледве чи можна назвати книжкою. «Хроніки Співочих Драконів: том ІІІ» набагато краща книжка, аніж оця.

Перегорнув, спалах, фотографія.

Певна річ, я не можу її прочитати. Я те саме сказав би про книжку, написану китайською, корейською чи івритом? Величезні Тори в юдейських храмах схожі на того «Мануція», хіба ні? Перегорнув, спалах, фотографія — густа сітка загадкових символів. Може, виною всьому моя власна обмеженість. Моя не­здатність зрозуміти, що сканую. Перегорнув, спалах, фотографія. А що, якби я вмів це прочитати? Отак пробіг очима рядки — і вловив прихований жарт? Чи розкрив рота від захопливого сюжету?

Перегорнув, спалах, фотографія.

Ні. Гортаючи сторінки цього зашифрованого рукопису, я розумію, що мої улюблені книжки схожі на просторі міста, де можна блукати стежками й звивистими вуличками. А ця — ніби фортеця без брами. Ви мусите дертися на стіну, чіпляючись за камені.

Я промерз до кісток, страшенно втомився й потерпаю від голоду. Я й гадки не маю, скільки часу минуло. Таке враження, що я провів у цьому підземеллі ціле життя, а сонце бачив хіба в снах. Перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія. Мої руки перетворилися на обмерзлі клешні, скоцюрбились і заніміли, ніби я цілий день бавився у відеоігри.

Перегорнув, спалах, фотографія. Це паскудна відеогра.

Нарешті я закінчую.

Я переплітаю пальці й вигинаю долоні вперед. Стрибаю на місці, намагаючись відновити нормальне функціонування кіс­ток і м’язів. Усе марно. Коліна ниють і підкошуються. Спина затерпла. Біль струменем б’є від моїх пальців до зап’ясть. Дуже сподіваюся, що це мине.

Я хитаю головою. Настрій у мене кепський. Треба було прихопити енергетичний батончик. Зненацька мені спадає на думку, що голодна смерть у темнющому підземеллі — то найгірша смерть, яка тільки може бути. Далі мої думки мандрують до книг життя, що виструнчились на полицях, і мені робиться зовсім лячно. Скільки померлих душ примостились — і чекають — на полицях навкруг мене?

Та є одна душа, яка важить більше, ніж інші. Настав час пере­йти