Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Десь тут є codex vitae Пенумбри. Я змерз, цокаю зубами й хочу чкурнути звідси, але я спустився в ці надра, щоб звільнити не лише Альда Мануція, а ще й Аякса Пенумбру.

Відверто кажучи, я не вірю в ці казочки. Я не вірю, що котрась із цих книжок здатна подарувати безсмертя. Я щойно перелопатив одну з них і мушу сказати, що це всього-на-всього вицвілий папір, скріплений пошарпаною шкіряною палітуркою. Це шмат мертвого дерева й мертвої плоті. Проте якщо codex vitae Пенумбри — це найбільше творіння його життя, усі його відкриття, усі його знання в одній книжці, то, певно, таки варто зробити резервну копію.

Може, то й даремна затія, та більше я не матиму такої можливості. Отож я берусь обходити приміщення по периметру й вивертаю шию, силкуючись прочитати назви на корінцях. Я помічаю, що книжки розміщені не в алфавітному порядку. Ні, певно, що ні. Мабуть, їх розмістили за якимось суперсекретним внутрішньокультовим порядком, чи улюбленим числом, чи довжиною штанів, чи ще якимось невідомим критерієм. Тому я просто переходжу від полиці до полиці, усе більше заглиблюючись у темряву.

Усі книжки різні. Деякі товсті, деякі тоненькі. Одні високі, як атла­си, інші завбільшки з кишенькові видання. Я дивуюся, чи в цьому­ теж є якась логіка. Може, формат книжки залежить від статусу її автора? Деякі книжки мають тканинні або шкіряні палітурки, інші обгорнуті в якесь невідоме мені сукно. Одна книжка яскраво зблис­кує у світлі мого ліхтарика — у неї палітурка з тонкого алюмінію.

Я обійшов уже тринадцять полиць і досі не знайшов «Пенумбри». Мене охоплює тривога. А що, як я прогледів його книжку? Ліхтарик у мене на чолі створює вузенький світляний конус, і я не можу розгледіти кожнісінький корінець, а особливо ті, що на нижніх полицях.

На одній із полиць я помічаю прогалину між книжками. Придивившись, я розумію, що то не прогалина, а чорний корінець. Почорніла оболонка книжки, на якій ледь-ледь видніє назва:

МОФФАТ

Не може бути… Кларк Моффат, творець «Хронік Співочих Драконів»? Ні, цього не може бути.

Я торкаюся корінця й тягну книжку, та щойно я зрушую її з місця, як вона розсипається. Палітурка тримається купи, але стосик почорнілих сторінок розлітається навсібіч й осідає на підлозі. Я пошепки сиплю чортами й заштовхую залишки книжки назад на полицю. Певно, це і є славнозвісне спалення. Книжку знищено, залишається тільки обгорілий кістяк. Може, це по­передження.

Мої пальці теж почорніли й зробилися слизькими від сажі. Я обтрушую долоні, і клаптики «Моффата» летять додолу. Може, то якийсь предок або троюрідний брат. Адже в цьому світі не один Моффат.

Я схиляюся, щоб зібрати обвуглені рештки, і мій ліхтарик вихоплює книжку, високу й тонку, із золотими літерами, що розтяглися на всю довжину корінця:

ПЕНУМБРА

Я знайшов її. Я ніяк не можу наважитись торкнутися книжки. Вона ось тут, прямісінько переді мною, я знайшов її, та враз вона здається мені аж надто особистою — ніби я збираюся запхати свій ніс у податкові декларації Пенумбри чи його шухляду з білизною. Що ж там усередині? Яку історію вона розповідає?

Я зачіпаю пальцем краєчок корінця й повільно нахиляю книжку до себе. Вона дуже гарна. Вища й стрункіша за своїх сусідів, її палітурка надзвичайно цупка. Її формат нагадує швидше збільшену дитячу книжку, аніж окультний щоденник. Обкладинка блакитна, точнісінько така ж, як очі Пенумбри, і навіть трохи світиться: під променем ліхтарика палітурка міниться й мерехтить. На дотик вона м’яка.

Зотлілий «Моффат» чорною купкою лежить у мене під ногами, і я нізащо не дозволю, щоб та сама доля спіткала книжку Пенумбри, хай чого мені це коштуватиме. Я зісканую «Пенумбру».

Я приношу книгу життя свого колишнього роботодавця до «БуркоСкана» і — з якого дива я так нервую? — відкриваю першу сторінку. Та сама мішанина символів, що й в інших книжках.

Завдяки тому що вона тоненька — лише невелика частина «Мануція», — її сканування не мало б забрати багато часу, але хто­зна-чому я дуже повільно гортаю сторінки, намагаючись бодай щось видобути з тих записів. Я розслабляю очі й зміщую фокус, щоб символи перетворилися на розпливчасті тіні. Мені страх як хочеться розгледіти щось у цій мішанині — направду, дуже хочеться, щоб трапилося диво. Але не все так просто: якщо я дійсно хочу прочитати опус мого дивакуватого літнього друга, мені доведеться вступити до цього культу. У таємній бібліотеці Нерозривного Корінця немає безкоштовних сторінок.

Часу минуло більше, ніж я сподівався, але врешті я закінчив і сторінки «Пенумбри» надійно збережено на прихованому жорсткому диску. І навіть сильніше, ніж після «Мануція», я відчуваю, що здійснив щось вельми важливе. Я закриваю кришку ноутбука, повертаюся до тієї полиці, де знайшов книжку, — орієнтуюся на рештки «Моффата» на підлозі — і ставлю мерехтливий блакитний codex vitae на місце.

Востаннє пробігаю пальцями по корінцю й кажу: «Спіть спокійно, містере Пенумбра».

Аж раптом загоряється світло.

Мене засліплює. Я, геть спантеличений, починаю кліпати, і тут мене охоплює паніка. Що, в біса, скоїлося? Невже я ненароком зачепив сигналізацію? Невже активував якусь хитру пастку, призначену для крадіїв?

Я витягаю з кишені телефон і несамовито тицяю в екран, щоб збудити його зі сну. Майже восьма ранку. Як таке може бути? Скільки часу я витратив на мандри між полицями? Скільки часу сканував «Пенумбру»?

Світло не гасне, і я чую голос.

У дитинстві я мав хом’ячка. Здавалося, він боявся абсолютно всього — постійно виглядав загнаним і без упину тремтів. Саме тому володіння хом’ячком не приносило мені жодного задоволення протягом усіх вісімнадцяти місяців, що він жив у мене.

А зараз, чи не вперше в житті, я на сто відсотків відчуваю себе Містером Пухнастиком. Моє серце гупає в грудях із хом’яковою швидкістю, і я гарячково озираюся навколо, видивляючись якийсь вихід чи сховок. Яскраві лампи — ніби прожектори над подвір’ям в’язниці. Я бачу свої руки, купку обвугленого паперу під ногами й стіл, на якому лежить мій ноутбук, а поряд розпростерся картонний сканер.

А ще, якраз навпроти мене, я бачу темні двері.

Я кидаюся до столу, згрібаю ноутбук, затискаю під пахвою сканер і біжу до дверей. Я й гадки не маю, що то за двері й куди вони ведуть — до складу з консервованими бобами? — а згори долинає вже не один, а кілька голосів.

Я хапаюся за дверну ручку. Затамовую подих — благаю, тільки будьте відчинені — і тягну її донизу. Бідолашний вічно переляканий Містер Пухнастик ніколи не відчував такого полегшення, як оце щойно я, коли двері подались і відчинились. Я прослизаю всередину й зачиняю