Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Я знову пірнаю в темряву. Якусь мить не можу зрушити з місця. Я незграбно тулю до себе такий цінний вантаж і впираюся спиною у двері. Насилу переводжу подих. Прошу своє хом’яче серце втихомиритись.

Позаду вчувається метушня, долинають уривки розмови. Двері не дуже щільно прилягають до кам’яного отвору — ніби кабінка в туалеті, крізь яку, здається, усе видно. Але тут я можу від­класти вбік сканер, розпластатися на холодній гладенькій підлозі й підглядати крізь вузеньку, з півдюйма, шпарину під дверима.

До Читального Залу сходяться чорні мантії. Їх уже назбирався добрий десяток, а вони все йдуть і йдуть. Що тут відбувається? Декл забув звіритися з календарем? Невже він зрадив нас? А може, нині щорічний конвент?

Я сідаю під дверима й роблю те, що перш за все має зробити людина в скруті: пишу повідомлення. Якби ж то все було так просто. Телефон сповіщає, що тут немає мережі, і хоч як стараюся розмахувати ним, стоячи навшпиньках, усе марно.

Треба сховатися. Я надибаю якийсь закуток, згорнуся калачиком, зачекаю настання ночі й вислизну звідси. Доведеться стерпіти голод і спрагу, може, навіть потребу туалету… але все у свою чергу. Мої очі знову звикають до темряви, і, посвітивши ліхтариком навколо, можна роздивитися форму приміщення. Це невелика кімнатка з низькою стелею, напхана якимись темними предметами, сплутаними й нагромадженими один на одного. У пітьмі все це скидається на кадр із наукової фантастики: гостробокі металеві ребра та довгі трубки, що тягнуться до самої стелі.

Я й далі навпомацки досліджую кімнатку, коли чую легеньке клацання дверей і знову переходжу в режим хом’яка. Гарячково кидаюсь назад і ховаюся за якимось великим темним предметом. Щось упирається мені в спину й тремтить, я заводжу руку назад і виявляю, що то металевий прут, страшенно холодний і слизький від пилюки. Чи зможу я вдарити чорну мантію цим прутом? Куди завдати удару? В обличчя? Не певен, що мені стане духу вдарити когось прутом в обличчя. Я все ж таки злодій, а не воїн.

Кімнатку заливає тепле світло, і я бачу у дверях темний силует. Круглобокий силует. Це Едґар Декл.

Він заходить до кімнати, шаркаючи ногами, і я чую плюскіт. Він несе швабру й відро, якось ніяково тримаючи їх в одній руці, а другою обнишпорює стіну. Звідкись вчувається приглушене дзижчання, і кімнатку наповнює помаранчеве світло. Я морщусь і примружую очі.

Декл здивовано скрикує, коли бачить мене, скоцюрбленого, у кутку, з металевим прутом у руках, який я заніс, ніби якусь готичну бейсбольну биту. Він приголомшено витріщається на мене.

— Ви вже давно мали піти! — шипить він.

Я вирішую за краще не розказувати йому, що мене затримали «Моффат» і «Пенумбра».

— Там була непроглядна темрява, — кажу я.

Декл із брязкотом ставить відро й швабру на підлогу. Зітхає й витирає чоло чорним рукавом. Я опускаю прут. Тепер я бачу, що притулився до великої печі, а металевий прут — це коцюба.

Я оглядаю локацію й розумію, що немає тут ніякої наукової фантастики. Мене оточують друкарські верстати. Тут зібралися втікачі з різних епох: старий монотип, що наїжачився ручками й важелями, широкий масивний циліндр, розміщений на довгій колії, і якась машинерія родом зі складу Ґутенберґа — важкий вигнутий шмат деревини, з якого стримить чималий штопор.

Тут безліч скриньок і комодів. На широкому потертому столі розкладені знаряддя друкарського ремесла: товсті книжкові блоки й великі котушки із цупкими нитками. Під столом згромадилися довгі ланцюги, скручені широкими петлями. Піч біля мене шкіриться здоровенною пащею, а з її вершечка виповзає товста труба й губиться десь угорі.

Тут, глибоко під землею в серці Мангеттену, я знайшов найхимернішу у світі друкарню.

— Але ви посканували книжку? — шепоче Декл.

Я показую йому жорсткий диск у коробочці з-під гральних карт.

— Посканували, — полегшено видихає він. Шок минув швидко, Едґар Декл уже цілковито опанував себе. — Гаразд, думаю, ми зможемо все владнати. Так, щось придумаємо. — Він киває сам собі. — Я лишень заберу їх… — Він підіймає зі столу три важкі абсолютно однакові томи, — і миттю повернуся. Не шуміть.

Притримуючи книжки, він неквапом іде до дверей, залишаючи світло ввімкненим.

Поки чекаю, я вирішую оглянути друкарню. Тут дуже гарна підлога — мозаїка з літер, кожна викарбувана на окремій плиточці. Алфавіт у мене під ногами.

Один металевий ящик більший за інші. На його кришці вже знайомий символ — дві долоні, розкриті, як книжка. І чого це вони кожнісіньку річ позначають тим символом? Ніби пес, який мітить дерева. Те саме робить і Google. І в «Нового бейґла» теж була така звичка.

Крекчучи, я обома руками підіймаю кришку. Усередині ящик поділений на відділи — одні довгі й широкі, інші квадратні. Усі відділи заповнені металевими символами — барилкуватими 3D-літерами, які розкладають на друкарському верстаті, створюючи слова, абзаци й цілі сторінки. Раптом я розумію, що це за ящик.

Це шрифт Gerritszoon.

Двері знову клацають, і я обертаюся. На порозі стоїть Декл, його руки ховаються в складках мантії. На мить мене сповнюють підозри, що він прикидається, а насправді вже давно зрадив нас і повернувся, щоб мене прикінчити. Він виконає всі накази Корвіни — може, навіть розчавить мені череп Ґутенберґовим верстатом. Якщо він замислив пролити кров нічного продавця книжок, то вдає він майстерно: у нього привітний і навіть трохи змовницький вираз обличчя.

— Це наш спадок, — каже Декл і киває на ящик. — Нічогенько, еге ж?

Він неспішно підходить до мене, наче ми спустилися сюди, у надра підземелля, аби просто розважатись. Простягає руку й торкається пухкими пальцями літер. Бере невеличку фігурку літери е й підносить до очей.

— Найуживаніша літера алфавіту, — каже Декл і обертає її в руці. Тоді хмуриться. — Добряче стерлася.

Потяг метро гуркоче десь за стіною, і вся кімнатка дрижить. Gerritszoon дзенькає й підстрибує в ящику. Сходить невеличка лавина з літерок а.

— Не так уже й багато їх залишилось, — зауважую я.

— Стираються, — відказує Декл, кидаючи літеру е до її відділення. — Старі літери псуються, а нових ми виготовити не в змозі. Ми втратили оригінальні літери. Це одна з найбільших трагедій нашого товариства. — Він дивиться на мене. — Декотрі з нас вважають, що, коли поміняємо шрифт, нові книги життя не матимуть сили. Вважають, що ми навіки пов’язані зі шрифтом Gerritszoon.

— Могло бути й гірше, — кажу я. — Може, воно й на краще…