Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Не варто, – тихе, - я нікому не дозволю тебе ображати.
***
- Все гаразд? – стурбовано перепитала Ейра, скосивши на мене невпевнений погляд.
- Так, – кивнув її брат і миттю перевів тему: - Я домовлюся про вечерю, а ви прослідкуйте, щоб Анна перевдяглась у сухий одяг і залізла під ковдру: нам хворі в дорозі не потрібні.
- Ходімо, – покликала за собою Лідія.
На тому й розпрощалися на найближчі пів години. Змучена, я вмостилася на краю ліжка й незчулася, як задрімала.
- Люди за Межею зовсім не вміють любити. Вони, як гієни, кожен захищає свої інтереси… Доню, стережися Кіпріана! Він стане твоєю згубою…
- Анно, прокинься! – зі світу Морфея мене вирвав тихий голос подруги. – Вечеря вже на столі, всі чекають лише на тебе.
- Е-е-е… Так, уже йду, – промовила сонно, протерши заспані очі.
Трапезували ми мовчки, хоча часто перекидалися поглядами. Я ловила на собі стривожені від Рейвана і зацікавлені – від його сестри та Лідії. Сама ж дивилася на всіх однаково – з розсіяною байдужістю. Бо тепер у мозок колючою голкою вп’ялося ім’я того, ким мене лякали останні роки.
Кіпріан.
Хто він? Чому становить загрозу для мене? Чи зустрінемося ми тепер, коли я покинула зону відчуження? Якщо так, то як швидко це станеться? Не те щоб я боялася цієї людини (або нелюдини), просто мене долала банальна цікавість, що, в принципі, цілком закономірно.
- Отже, завтра, якщо пощастить, ми прибудемо до точки призначення. Які в нас плани далі? – Лідія, як завжди, не всиділа довго мовчки й порушила дещо напружену тишу.
- Я певний час буду зайнятий роботою, тож веселитися вам доведеться з Ейрою. Вона проведе екскурсію Белватором, допоможе з гардеробом та освоєнням в особняку. Подумайте також над родом занять, тобто чим би хотіли займатися в майбутньому. Обмежень жодних, а можливостей – ще більше.
- Белватор – це… – уточнила.
- Столиця. Саме серце Восьмої префектури, – з гордістю підказала Ейра. - Вам сподобається, особливо після того забитого села. Контраст дуже відчутний.
- Мефес, хоч і не розкішний, проте наш дім. Не зовнішня краса надає місцю значення, а комфорт, спогади й люди, – сказала журливо, адже останнє геть не стосувалося нашого поселення. Хіба якщо брати до уваги лише Марфу, Лідію і кількох старих знайомих з не менш добрими серцями. Ну і з Орестом я, хоч недовго, та все ж була щасливою. І пам’ять про батька теж прикута до мефестських просторів...
Після короткої ностальгії туга за домом важко засіла вглибині ребер. Але я досі не шкодую про своє рішення, адже розумію, що давно потребувала подібного перезавантаження й морально готувалася до того, що легко не буде.
Великому світу доведеться гарно постаратися, щоб стати моїм новим домом. Але поки я взагалі не вражена, якщо мати на увазі лише позитивні аспекти.
- Комфорт – гарантовано, спогади створимо, а люди… – Ейра задумалась.
- Можеш вважати нас своєю новою сім’єю, – серйозно заявив Рейван, чим здивував.
І не лише мене.
Я підвела на нього збентежений погляд і спробувала зрозуміти, про що зараз думає або що відчуває цей чоловік. Та в очах його читалася настільки глибока загадковість, що спроба не принесла жодного успіху.
- Чудово! Отже, Ейра тепер моя названа сестра, а ти, виходить… – Лідія зашарілася й опустила очі. Вона не закінчила думку, та я знала, що це означає.
Дехто мимоволі став її новим об'єктом любовних зітхань. Заздалегідь шкода дівчини, бо, щось мені підказує, Рейванові вона цілком байдужа. Чужинець не один із наших легковажних сільських парубків. Він – рибка великого моря, з не меншими вимогами і власними вподобаннями. Серйозна людина, чого про руду красуню не можу стверджувати. Кажу це як її найближча подруга.
Було б мені щастя, якби Лідія десь хоч трохи почерпнула мудрості та перестала вітром гуляти між молодих красенів. Так і біду заробити можна. От тільки їй це не в тямки. Все гуляє, кохає, серця розбиває і свого не шкодує. Гірко це бачити.
Гірко й за себе, бо сама усвідомлюю, що починаю заглядатися на перевертня, хоча не раз присягалася самій собі, що зав’язала з будь-якими стосунками.
Вистачило досвіду.
Але ж важко втримати наївне серце: надто імпульсивний і некерований орган, ярий ворог здорового глузду. Воно не вміє передбачати, коли діє собі на користь, а коли – на шкоду.
- Пізно вже, – Рейван звівся на ноги й підхопив свій плащ, - час лягати спати. Щойно розвидниться – вирушаємо в дорогу.
Ми теж засиджуватися не стали й невдовзі розійшлися по кімнатах. Лідія заснула майже одразу, я ж довго вдивлялась у вікно, крізь яке до кімнати потрапляло скупе холодне місячне сяйво. Помірний шум дощу заколисував і заспокоював, у його каплях тонула ніч і народжувався новий день, новий ранок із новими пригодами.
***
Вже під вечір третього дня ми в’їжджали на територію Белватору. Від думки про те, що невдовзі ця важка подорож закінчиться, навіть дихати стало легше. Зрештою, я не звикла до таких тривалих поїздок, особливо верхи. За три дні тіло, здавалося, стало каменем, готовим от-от покришитися. Тому я ледь не заплакала, почувши радісне:
- Ми вдома! – від Ейри.
Красуня зістрибнула зі свого жеребця й віддала його якомусь молодому хлопчині, котрий підбіг до нашої компанії, вартувало коням ступити на просторе розкішне подвір’я. Доріжка від центральних воріт вела у три сторони: пряма – до будинку, ліва – до конюшень, як мені пояснили, і права – кудись за маєток.
- Вітаю, Ваша Світлосте! – до Рейвана підійшов статний чоловік похилого віку, вдягнений у простий чорний наряд, що складався з вільних класичних штанів щільної тканини й елегантної сорочки.
Незнайомець справляв враження людини статної й авторитетної, втім, не зважаючи на благородну сивину в волоссі, поважно кланявся й підкорявся волі значно молодшому. От і перша розбіжність із нашими правилами та традиціями.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невситимі, Анна Мавченко», після закриття браузера.