Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Доведеться, — вона підвищує голос. — Бо повернення до темних віків пішло вам тільки на користь, правда? Коли ми долетимо — ви побачите, як люди повинні будувати колонії.
— Це буде через сім місяців, — шиплю я на неї. — Тобі з головою хватить часу побачити, як живе решта людей.
— Тодде! — гавкає Манчі, відчого ми знову підстрибуємо, і раптом він зривається з місця і біжить по дорозі перед нами.
— Манчі! — кричу я за ним. — Ану вернися!
А тоді ми обоє чуємо.
22. Вілф і море тварин
Це дивно, Шум, але майже без слів, він перевалює через горб перед нами і котиться вниз, одностайний, але багатоголосий, ніби тисяча одинакових голосів співають одно і то саме.
Ага.
Співають.
— Що це? — питає Віола, не менше налякана чим я. — Це не армія, правда? Як вона може бути перед нами?
— Тодде! — гавкає Манчі з верхівки маленького горба. — Корови, Тодде! Гіганьцькі корови!
Віола кривить рот.
— Гігантські корови?
— Без поняття, — кажу я і вже починаю підніматися на невисокий горб.
Бо звук…
Як би мені його описати?
Так могли би співати зірки. Чи місяці. Але не гори. Задуже плавно для горів. Звук такий, ніби одна планета співає до іншої, звук високий, протяжний, повний різних голосів, які беруть різні ноти і спускаються вниз до інших різних нот, і всі разом тремтять у вервецці звуків, які сумні, але не сумні, повільні, але не повільні, і всі співають одне слово.
Одне слово.
Ми виходим на верх горба і під нами розгортається ще одна долина, річка теж спускається вниз до неї, а тоді пробігає через саму неї як срібна жила через камінь, і по цілій долині, ходячи від одного боку річки до другого, є створіня.
Створіня, подібних до яких я ще в житі не бачив.
Вони масивні, чотири метри ввисоту, вони покриті кудлатим, сріблястим хутром із товстим, пухнастим хвостом з одного боку і парою загнутих білих рогів з другого, роги виростають просто з їхніх лобів, а шия тягнеться вниз від широких плечей до трави долини внизу, а їхні широкі губи пасуть траву, коли вони проходять по сухій землі, і п’ють воду, коли переходять ріку, і їх тисячі, тисячі тягнуться від горизонту справа до горизонту зліва, і цілий їхній Шум співає одне слово, в різний час на різний лад, але одне слово тримає їх усіх при купі, тримає їх у гурті, коли вони переходять рівнину.
— Ось, — каже Віола звідкись з мого боку. — Вони співають ось.
Вони співають Ось. Переказують його один одному в свому Шумі.
Ось я.
Ось ми.
Ось ми тут.
Ось і все що важить.
Ось.
Це…
Можна я скажу?
Це ніби пісня сім’ї, де завжди всьо добре, це пісня належності, через яку ти відчуваєш належність просто коли її чуєш, це пісня, яка завжди подбає про тебе і ніколи тебе не покине. Якшо в тебе є серце, воно розіб’ється, якшо в тебе розбите серце, воно сцілиться.
Це…
Ого.
Я дивлюся на Віолу, вона рукою закриває рот, її очі вологі, але я бачу усмішку через її пальці, і я відкриваю свій рот аби говорити.
— Ви далеко не зайдете на пішо, — каже абсолютно інший голос зліва від нас.
Ми розвертаємося подивитися, моя рука тягнеться відразу до ножа. Чоловік правує порожньою фірою, в яку запряжено пару волів, він дивиться на нас із маленької бокової стежки, його рот роззявлений, ніби він забув його закрити.
Біля нього на сидіні лежить дробовик, ніби він просто собі поклав його туда.
Здалеку Манчі гавкає:
— Корова!
— Вони троха бояться тачанок, — каже чоловік. — Але на пішо тута ой небезпечно ходити. Возьмуть та й роздавлять.
І знову роззявляє рота. Його Шум, похований під тими всіма Ось від череди, здається, каже не набагато більше, чим його рот. Я зо всіх сил пробую не думати про деякі слова, шо в мене починає боліти голова.
— Я міг бим вас троха туда підвезти, — каже він, — якшо хочете.
Він піднімає руку і показує на дорогу, яка зникає під ногами череди, котра її переходить. Я навіть не думав про то, як ці створіня можуть перекрити нам дорогу, але неважко побачити шо пробувати пройти попри них — то погана ідея.
Я повертаюся і готуюся сказати шось, будьшо, аби тільки пошвичче забратися звіцци.
Але замісь цього стається дивовижна річ.
Віола дивиться на чоловіка і каже:
— Я звуся Гільді, — вона показує на мене. — А то Бен.
— Шо? — кажу я, майже вигавкуючи слово, як Манчі.
— Вілф, — каже чоловік до Віоли і я хіба через секунду розумію, шо то він каже своє ім’я.
— Дай Боже здоровля, Вілфе, — каже Віола, і її голос то не її голос, зовсім ні, то якийсь цілком інший голос виходить з її рота, він розтягується і скорочується, вигинається і розгинається, і шо більше вона говорить, то інакшіше звучить.
То більше вона звучить як Вілф.
— Ми-сме з Дального Кута. А ви відки будете?
Вілф показує пальцем собі через плече.
— Бар-Віста, — каже він. — Але нинька їду на Ізвораш, за припасами.
— Гай, добре, — каже Віола. — Таксамо ідеме на Ізвораш.
Відцього в мене тільки гірше починає боліти голова. Я притискаю руки до скронь, ніби пробую тримати Шум всередині, пробую не розхляпати з нього на цілий світ усі важливі речі. На щастя, через пісню Ось ми вже ніби плаваємо в звуці.
— Заскакуйте, — знизує плечима Вілф.
— Ходи, Бене, — каже Віола, підходячи до фіри і кладучи свою торбу зверху. — Вілф нас підкине.
Вона заскакує на фіру і Вілф натягує віжки своїх волів. Вони повільно рушають, а Вілф навіть не дивиться на мене, проїжаючи повз. Я ще так само здивовано стою, коли попри мене пропливає Віола, активно махаючи своєю рукою, аби я заскакував до неї. Ну то в мене й нема вибору, нє? Я доганяю фіру і руками піттягуюсь на неї.
Я сідаю біля Віоли і дивлюся на неї, забувши підняти щелепу, яка валяється десь унизу.
— Шо ти робиш? — я нарешті видаю шипіня, яке мало бути шепотіням.
— Тсс! — тсскає вона, оглядаючись через плече на Вілфа, але він за всім тим, шо твориться в його Шумі, вже міг забути, шо взагалі нас підібрав. — Я не знаю, — шепоче вона мені на вухо, — але ти мені просто підіграй.
— Чому підіграти?
— Якшо ми переберемося на той бік череди, то вона буде відділяти нас від армії, правда?
Я про це не думав.
— Але шо ти робиш? Причому тута Бен і Гільді?
— У нього зброя, — шепоче вона, знов оглядаючись на Вілфа. — І ти сам казав, як люди можуть поставитись до твого походження. Так що воно ніби
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.