Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Але ти говорила його голосом.

— Не дуже добре.

— Дуже! — кажу я, мій голос трохи заголосний від здивуваня.

— Тсс, — уже другий раз каже вона, але в поєднані з чередою створінь які наближаються і тим, шо Вілф очевидно не дуже розумний, ми могли би цілком собі нормально розмовляти.

— Як ти це зробила? — кажу я, всеще виливаючи на неї своє здивуваня.

— Це ж просто брехня, Тодде, — каже вона, знову пробуючи затсскати мене руками. — Ви тут що, не брешете?

Та ясно шо брешемо. Новий Світ і то містечко, з якого я (не казати назву, не думати про назву), здається, складається лише з брехонь. Але то інакше. Я вже був казав, чоловіки постійно брешуть, самим собі, іншим чоловікам, взагалі світу, але хто може вибрати шось путнє зі всіх інших брехонь і правд, котрі розливаються з твоєї голови? Всі знають, шо ти брешеш, але всі інші таксамо брешуть, то яка різниця? Шо це міняє? Це просто частина чоловічої річки, частина особистого Шуму, і деколи це можна вибрати, деколи ні.

Але чоловік не перестає бути собою, коли так робить.

А всьошо я знаю про Віолу — це то шо вона каже. Єдина правда, яку я маю — це та шо виходить з її рота, такшо на секунду, коли ото вона сказала, шо вона Гільді, а я Бен, і шо ми з Дальнього Кута, і вона говорила точно так як Вілф (хоть Вілф і не з Дальнього Кута), здавалося так, шо всьо то стало правдою, на якийсь момент світ змінився, на секунду він став зроблений з голосу Віоли, і він не описував речі, він робив речі, він міняв нас через просте проговореня.

Ой, моя голова.

— Тодде! Тодде! — гавкає Манчі, заскакуючи на кінець фіри, дивлячись на наші ноги. — Тодде!

— От же ж блін, — каже Віола.

Я зіскакую з фіри і хапаю його в руки, одною рукою затуляю йому писок, а другою знову хапаюся за фіру.

— Тд? — видихає він через затиснуті губи.

— Тихо, Манчі, — кажу я.

— Я навіть не знаю, чи це має сенс, — каже Віола, її голос знову витягується.

Я піднімаю голову.

— Ув, — каже Манчі.

Створіня проходить просто попри нас.

Ми в’їхали в череду.

В’їхали в пісню.

І на якийсь час я забуваю про всі-всі брехні.

Я ніколи не бачив моря, тільки на відиках. Озер там де я виріс таксамо не було, тільки річка і болото. Колись, може, були човни, але я їх не застав.

Але якби мені прийшлось уявляти собі море, то десь так я би його собі й уявляв. Череда оточує нас і забирає все навколо, залишає тільки небо і нас. Вона розходиться навколо нас як течія, іноді замічає нас, але переважно замічає тільки себе і пісню Ось, яка всередині череди така голосна, шо ніби на якийсь час захоплює ціле твоє тіло, і дає твому серцю енергію битися, а легеням — дихати.

Через деякий час я розумію, шо забуваю і про Вілфа і… і про інші речі, про які я не можу думати, і я просто лежу на фірі, дивлюся як воно всьо пропливає, окремі створіня нюшкують, їдять, час відчасу вдаряються рогами, там і маленькі є, і старі, і високі, і низькі, і зі шрамами, і з повисмиканим хутром.

Віола лежить біля мене, а маленький псячий мозок Манчі заповнений цим всім, і він просто дивиться, як череда проходить попри нього, висолопивши язика, і на хвилину, на коротку хвилину, поки Вілф везе нас через долину, це всьо шо є на світі.

Всьо шо є.

Я дивлюся на Віолу, і вона дивиться на мене, і просто усміхається, і хитає головою, і витирає вологу з очей.

Ось.

Ось.

Ось ми є, ніде інде.

Бо ми ніде інде, ми Ось.

— То цей… Аарон, — тихо каже Віола через деякий час, і я точно знаю, чого вона заговорює про це зараз.

Всередині Ось так безпечно, шо ми можемо говорити про які хоч небезпеки.

— Так? — кажу я, таксамо тихо, дивлюся як маленька сімейка створінь поволеньки йде біля фіри, мама-створіня пічтовхує вперед маленьку дитинку-створіня, котра дивиться на нас.

Віола повертається до мене з того місця, де вона лежить.

— Аарон був вашим священиком?

— Одним-єдиним, — киваю я.

— А про що він проповідував?

— Звичайні речі, — кажу я. — Пекельне полум’я. Проклятя. Судний день.

Вона оглядає мене.

— Не думаю, що це звичайні речі, Тодде.

Я знизую плечима.

— Він вірив, шо ми живем у кінці світу, — кажу я. — І як знати, чи то не правда?

Вона хитає головою.

— Проповідник, який був у нас на кораблі, зовсім не такий. Пастор Марк. Він був добрий, і приязний, і коли говорив — то здавалося, що все буде добре.

— Ну, це зовсім непохоже на Аарона, — фиркаю я. — Він завжди казав, шо «Бог чує» і «Якшо один упаде — ми всі впадемо». Ніби він цього чекав.

— Я теж чула, як він таке каже, — вона схрещує руки на грудях.

Навколо нас дотепер Ось, воно всюди. Я повертаюся до неї.

— А він… Він зробив тобі боляче? Там на болоті.

Вона знову хитає головою і зітхає.

— Він щось говорив до мене, щось кричав, може, й проповідував, хто його знає, але коли я тікала — він біг за мною і далі говорив, а я плакала і просила в нього допомоги, але він не звертав уваги і далі проповідував, і я бачила зображення себе в його Шумі, коли я ще навіть не знала, що таке Шум. Я ніколи не була така налякана, навіть коли наш корабель падав.

Ми обоє дивимся на сонце.

— «Якшо один упаде — ми всі впадемо», — каже вона. — Що це взагалі означає?

І я, подумавши про це, розумію шо не знаю, тому я не кажу нічого і ми просто пірнаємо назад до Ось і дозволяємо йому затягти нас далі.

Ось ми є.

Ніде інде.

Через годину чи тиждень чи секунду, створіня починають рідіти і ми виходимо з іншого боку череди. Манчі зістрибує з фіри. Ми їдемо так помало, шо він точно не відстане, такшо я йому дозволяю. Ми ще не закінчили лежати на фірі.

— Це було дивовижно, — тихенько каже Віола, бо пісня вже починає пропадати. — Я й забула, наскільки в мене болять ноги.

— Ага, — кажу я.

— А що то було?

— Е… Великі творини, — каже Вілф, не розвертаючись. — Просто творини, та й по всьому.

Ми з Віолою дивимся одне на одного, ніби ми забули, шо він узагалі тут.

Як багато ми вибовкали?

— Е… А тоті творини якось називаються? — каже Віола, сідаючи, знову починаючи брехню.

— Ая, називаються, — каже Вілф, трохи попускаючи віжки тепер, коли ми виїхали з череди. — Чередяки, польорови або антафанти, — ми ззаді бачимо, як він знизує плечима. — Я їх називаю просто творинами.

— Творини, — каже Віола.

— Тварини, — пробую я.

Вілф оглядається на нас через плече.

— То ви шо, кажете, з Дального Кута? — питає він.

— Ая, відтам, — каже Віола, дивлячись на мене. Вілф киває їй.

— І шо,